Крига. Частини І–ІІ

Вийшлося до камінної зали. Була перерва в танцях. Панна Муклянович стояла за піаніно. Повернута у напівпрофіль, вона розмовляла з Frau Блютфельд понад головою monsieur Веруса, який частувався вином. Проштовхувалося між пасажирами, постукуючи ціпком. Панна Єлена вибрала на цей раз зовсім іншу сукню: світло-синю, марокенову, від корсету вниз щедро зібрану в складки, з ґранатовими аплікаціями, водночас ліф був високий, він піднімав бюст у сміливому декольте, над яким уже тільки чорна оксамитка на білій шиї, бо й плечі всі залишилися відкритими, якщо не зважати на легку, немов вуаль, cache-nez. Панна також уперше розпустила волосся, яке спадало чорною хвилею на шаль і на плечі. Тільки малюнок очей і уст був той самий: циганське вугілля та горобиновий кармін.

Чи то хвороба надавала її шкірі алебастрової барви? Чи все це — й волосся, і maquillage, й сукня, і її загадкова посмішка, — все це народилося прямо в гарячій уяві дочки чинбаря з Повісля?..

Та випростана спина зі стягнутими лопатками й сам спосіб тримати руки під кутом до тулуба — вони притаманні панні, сформованій у корсеті. Але, звичайно ж, і це можна вдавати впродовж певного часу, свідомим зусиллям волі болісно це собі нав’язуючи. Справжня панна, хибна панна — не впізнати.

— Mademoiselle, puis-je vous inviter?

Сто літ можна було вдивлятися у неї тієї миті, але годі було зауважити на обличчі панни Муклянович найменшу ознаку збентеження.

— Пан Бенедикт уміє танцювати.

— Не дуже.

Вона підняла брову.

Розсміялося.

— Хіба ж не чудово все складається? Моя нога. — Постукалося по коліні. — Затанцюймо — раз у житті я можу не журитися: ніхто не втямить, що я не вмію танцювати.

— За винятком вашої нещасної партнерки.

— Нехай панна не боїться, я топтатимуся по власних ногах.

— О, в такому разі — мені буде приємно.

Вона подала руку в мереживній рукавичці.

— Monsieur Верус!

Журналіст відставив келих і театрально зітхнув.

— Souvent femme varie, bien fol qui s’y fie.

Він ударив перші акорди, проводник потягнув смичком.