Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
До цього ж питання стосуються ще статті: В. Гадзінського («Ще кілька слів до питання форми і змісту» — «Черв. шлях», № 4—5) та Андрія Ковалевського («Питання економічно-соціальної формули в історії літератури», — «Черв, шлях», № 3).
Друга низка герців відбулася протягом року межи таборами панфутуристів, «неокласиків» (тобто киян непанфутів) та гартян. Панфутуристи били на два фронти — по неокласиках (жвава, але невірна в історично-літературних міркуваннях стаття Я. Савченка — «Українська неокласика» в «Більшовику» та його ж «Жовтень в українській літературі та літературні угруповання» — «Більшовик», № 253), та по гартянах. Неокласикам панфутуристи закидали пережовування національно-романтичних тем олесівської лірики (Савченко так і писав: «неокласика, або національна романтика», не добачаючи в т. зв. «неокласицизмі» елементів протесту проти традиційних настроїв укр. поезії та висовування нових формальних вимог); харківській групі пролетарських письменників («Плуг», «Гарт») — панфутуристична критика (теж невірно, принаймні, не завжди вірно) ставила на карб ідейну та фактурну невиразність — відгомони народництва, сентименталізм.
Харківська група — гартяни — так само полемізувала на дві сторони, — причому яскравіше в бік «неокласики», ніж у бік панфутуризму (Коряк — «Мотиви соціальної боротьби в укр. літературі», його ж — «Кінець нової української літератури» — в «Книзі»). Мабуть, із харківського табору вийшла і характеристика сучасного укр. письменства в московській «Красной ниве», № 32.
«Неокласики» в полеміці участі не брали, коли не вважати красномовної автоапології М. Рильського в «Більшовику», № 216.
Нарешті, третє питання, що стало предметом якнайживішого обміркування з боку літературних «політиків» та корифеїв різних мистецьких груп — питання про мистецькі блоки, питання, що з кінцем року ще не розв’язалося — порушене було з ініціативи асоціації пан-футуристів у «Більшовику», а потім підхоплене «Плугом» і «Гартом» на сторінках «Літератури. Науки. Мистецтва». Це питання звелось, кінець кінцем, до суперечки між асоціацією панфутуристів та «Гартом» про чистоту своїх марксистських позицій (статті Семенка, В. Коряка, Елланського).
Поруч із полемічними виступами провадилося і спокійне вивчення окремих письменників — соціологічне (О. Попов та В. Коряк — про Коцюбинського: «Поет української інтеліґенції» Коряка та «Михайло Коцюбинський» О. Попова, «Черв. шлях», № 2), біографічне («Недруковані листи Франка, Л. Українки, Драгоманова», подані І. Ткаченком, матеріали про Тесленка — Щепотьєва, замітки про Шевченка — Айзенштока), естетичне («Естетика «Блакитного роману» — В. Гадзінського).
Там же, в «Червоному шляху» з’явилися й «Ідеологічні постаті в українській літературі після Шевченка» — Дорошкевича (№ 4—5).
Драматична література — єдина галузь, в якій минулий рік не дає нічого яскраво талановитого.
Не беручи під розгляд «Непу» В. Еллана, що уявляє собою публіцистичну спробу, тільки в діалогічну форму одягнену, — маємо трьох репрезентантів цього роду творчості: Я. Мамонтова («Коли народ визволяється», «Ave Maria»), Чередниченкову («Артистка без ролей») та Б. Антоненка-Давидовича («Лицарі абсурду»).
Всі вищенаведені твори нічого нового в техніку драми не вносять. Трохи Винниченка, трохи метерлінківської, дещо для українського вжитку спрощеної манери, і — чи не найбільше — відгуків старої етнографічної драми. Карпенко-Карий, в кращім випадку Винниченко й Олесь, — уся наша драматична творчість ще міцно на цих трьох китах тримається. І нових прийомів — поза ними — не шукає. Найслабіша між цими трьома, «приблизно однакової художньої вартості», творами — п’єса Антоненка-Давидовича. Ще молоде перо, невправна рука — і тому замість дії монологи, монологи, монологи, пересипані цитатами, навантажені афоризмами, «ефектними» словечками та співами, які часами «переходять в загальний рев». А поруч усього того — мова книжна, нежива, неправильна. У т. Чередниченкової, наприклад, на кожному кроці: «Я не хочу казати образ…», «Хіба на ваших обличчях не читаю я страждань зневірившихся…», «Я, старий артист, обвинувачуюся в тому, що не живу психологією юрби».