Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Рендом? — запитав я.

— Із ним також усе гаразд... батьку.

Мерлін, який мовив це, сидів праворуч.

— Що трапилося?

— Рендом приніс тебе назад, — відповіла Фіона.

— Налаштування спрацювало?

— Він гадає, що так.

Я спробував сісти. Вона намагалася покласти мене назад, але я залишився сидіти.

— Де він?

Фіона очима вказала напрямок.

Придивившись, я побачив Рендома. Він стояв спиною до нас метрів за тридцять, на скелястому виступі, й боровся з грозою. Вона тепер була дуже близько, і вітер шарпав його вбрання. Блискавки били в різні боки перед ним. Грім гуркотів майже безперервно.

— Чи давно він там? — запитав я.

— Лише кілька хвилин, — відповіла Фіона.

— Саме стільки минуло від нашого повернення?

— Ні, — пояснила вона. — Ти довгенько був непритомним. Рендом поговорив з іншими, а тоді наказав військам відступати. Бенедикт забрав їх до Чорної дороги. Вони переправляються.

Я повернув голову.

Уздовж Чорної дороги побачив рух — темна колона крокувала до цитаделі. Поміж нами плавали доріжки-павутинки. На дальньому кінці, біля темної фортеці, зблиснуло кілька спалахів. Угорі небо здійснило повний оберт, тож ми опинилися під темною половиною. І знову мене охопило дивне відчуття, неначе я був тут дуже давно й бачив, що саме це місце, а не Амбер, було справжнім центром творіння. Я вхопився за примарний уривок спогаду, але той зник.

Я роззирнувся в розрізаній блискавками темряві.

— Усі вже пішли? — запитав я сестру. — Ти, я, Мерлін і Рендом — єдині, хто залишився?

— Так, — відповіла Фіона. — Хочеш піти за ними зараз?

Я похитав головою.

— Зостануся тут з Рендомом.

— Я знала, що ти так скажеш.

Ми з нею звелися на ноги. Мерлін також. Вона сплеснула в долоні — й до неї неквапливо рушив білий кінь.

— Моя допомога тобі більше не потрібна, тож я приєднаюся до інших у Дворах Хаосу. За скелями прив'язані для вас коні.

Вона кивнула вбік.

— Ти йдеш, Мерліне?

— Залишуся з батьком і королем.

— Хай буде так. Сподіваюся, скоро побачимося.

— Дякую, Фі, — мовив я.

Допомігши їй осідлати коня, я дивився, як вона їде геть.

Повернувшись, я знову сів біля багаття. Спостерігав за Рендомом, який нерухомо боровся з бурею.

— Тут купа їжі та вина, — сказав Мерлін. — Принести тобі щось?

— Чудова ідея.

Буря була так близько, що я міг дійти до неї за кілька хвилин. Поки неможливо було сказати, чи увінчалися Рендомові зусилля успіхом. Важко зітхнувши, я відпустив свою свідомість.

Кінець. Так чи інакше, а вся моя боротьба, що почалася в Ґрінвуді, завершилася. Більше причин для помсти нема. Ніяких. У нас є неушкоджений Лабіринт, можливо, навіть два. Бранд, причина всіх наших бід, мертвий. Усі рештки мого прокляття стерлися масштабними конвульсіями, що охопили Тінь. І я зробив усе, що міг, аби виправити його. Я знайшов друга у власному батькові й перед смертю прийняв його у справжній подобі. У нас з'явився новий король, якого благословив Єдиноріг і якому ми всі заприсягнись у вірності. Мені здалось, усе це було щиро. Я примирився з усією родиною і відчув, що свій обов'язок виконав. Ніщо більше мене не підганяло, та й жодних причин для суперечок я вже не мав, тож був до миру настільки близько, наскільки це взагалі можливо. Усе залишилося позаду, тож відчував: навіть якщо помру зараз, усе буде гаразд. Принаймні протестуватиму я не так гучно, як зробив би це в інший час.

— Ти далеко звідси, батьку.

Кивнувши, я всміхнувся. Узяв трохи припасів і сів їсти, споглядаючи бурю. Зарано бути впевненими у чомусь, але, здається, вона більше не насувалася.

Я надто втомився навіть для того, щоби спати. Чи щось на кшталт того. Увесь біль утамувався, але на мене зійшло дивне заціпеніння. Почувався так, наче мене загорнули в теплу ковдру. Події і спогади досі прокручувалися всередині моєї свідомості. І то було, на диво, приємне відчуття.

Доївши, я розклав багаття. Ковтнув вина, не відриваючи погляду від грози, що скидалася на шибку, поставлену перед феєрверком. Життя видавалося гарним. Якщо Рендом зуміє відсунути стихію, завтра я поїду до Дворів Хаосу. Що чекатиме на мене там, не знаю. Можливо, велетенська пастка. Засідка. Обман. Я відігнав думку про таке. Чомусь саме зараз це не мало значення.

— Батьку, ти почав розповідати мені про себе.

— Правда? Не пригадую, що я казав.

— Я б хотів краще познайомитися з тобою. Розкажи мені більше.

Прицмокнувши, я знизав плечима.

— Тоді ось це, — показав руками він. — Увесь цей конфлікт. Як він почався? Яка була твоя роль у всьому? Фіона казала, що ти багато років мешкав у Тіні, втративши пам'ять. Як ти відновив її, знайшов інших і повернувся до Амбера?

Я гигикнув, знову поглянув на Рендома та бурю. Ковтнув ще вина й закутався від вітру в плащ.

— Чому б і ні? — зрештою сказав я. — Якщо ти здатен витримати довгу історію, то слухай... Гадаю, найкраще почати з приватного шпиталю «Ґрінвуд», у Тіні Земля, де я перебував у вигнанні. Так...