Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Отямившись, я зрозумів, що лежу на кам'янистій землі значно далі від краю прірви, ніж коли падав. Хтось підклав мені плащ під голову як подушку. Перше, що я побачив, — оберти неба, що трохи нагадали мені сон про колесо млина, як у день, коли я зустрів Дару. Я відчув, що навколо мене зібрались усі решта, чув їхні голоси, але не відразу повернув голову. Просто лежав, дивився на мандалу в небесах та міркував про свою втрату. Дейдра... Вона означала для мене більше, ніж уся родина разом. Та я нічого не міг вдіяти. Скільки разів я мріяв, аби вона не була моєю сестрою. І все ж прийняв реальність. Мої почуття ніколи не зміняться, але... тепер вона пішла у засвіти, й думка про це мала для мене більше значення, ніж наближення руйнації світу.

А втім, я мав побачити, що відбувається тепер. Оскільки Камінь зник, усе закінчилось. Але... Я спробував відчути його присутність. Навіть якщо він десь і був, я не відчував нічого. Тоді взявся підводитись, аби побачити, куди дійшла грозова хвиля, але чиясь рука враз поклала мене назад.

— Відпочивай, Корівне, — я почув голос Рендома. — Ти весь побитий. Маєш такий вигляд, наче пройшовся пеклом. Зараз ти не можеш нічого вдіяти. Тому розслабся.

— Яка вже різниця, як я почуваюся? — відказав я. — Зовсім скоро це не матиме значення.

Я знову спробував підвестись, і цього разу його рука допомогла мені.

— Ну, тоді гаразд, — мовив він. — Але тут нема особливо на що дивитися.

Гадаю, Рендом мав слушність. Бій уже закінчився — лишень де-не-де траплялись окремі осередки опору, проте ворожих бійців швидко оточували, брали в полон або вбивали, а тоді всі рухалися в нашому напрямку, відступаючи перед хвилею, що вже сягнула краю поля. Скоро наша висота з обох сторін заповниться тими, хто вижив. Я поглянув позад нас. Із темної цитаделі підкріплення не було. Чи зможемо ми туди відступити, коли хвиля таки наздожене нас? І що потім? Прірва здавалась останньою відповіддю.

— Скоро, — пробурмотів я, згадуючи Дейдру. — Скоро...

Чому б і ні? Я розглядав виповнений блискавицями грозовий фронт, який ховав та змінював усе. Так, скоро... Коли Камінь зник разом із Брандом...

— Бранд, — мовив я. — Хто його, зрештою, вбив?

— На цю честь претендую я, — пролунав знайомий голос, джерела якого я встановити не міг.

Я повернув голову, вражено витріщаючись. На камені сидів чоловік у зеленому. Біля нього лежали лук і сагайдак. Він блимнув до мене злою посмішкою. То був Каїн.

— Щоб я скис, — мовив йому на те, потираючи щелепу. — Зі мною трапилася дуже дивна річ дорогою на твій похорон.

— Так. Я чув про це, — засміявся він. — Ти коли-небудь убивав себе, Корвіне?

— Останнім часом ні. Як тобі це вдалося?

— Помандрував у правильну Тінь, — відповів він. — Там влаштував засідку на свою тінь. Той чоловік і забезпечив тіло, — Каїн знизав плечима. — Моторошне відчуття, чесно кажучи. Я не наважився б таке повторити.

— Але чому? — запитав я. — Навіщо вдавати власну смерть і звинувачувати у ній мене?

— Я хотів відшукати корінь зла в Амбері, — пояснив брат, — і знищити його. Для цього вирішив залягти на дно. А чи для цього є кращий спосіб, аніж переконати всіх, що я мертвий? Зрештою, це мені вдалося, як бачиш.

Він змовк.

— Мені прикро через Дейдру. Але вибору я не мав. То був наш останній шанс. Я справді не думав, що він потягне її за собою.

Я відвів погляд.

— У мене не було вибору, — повторив він. — Сподіваюся, ти розумієш це.

У відповідь я кивнув.

— Але навіщо ти намагався влаштувати все так, наче то я вбив тебе? — запитав я.

Саме підійшли Фіона з Блейзом. Я привітався з ними і повернувся до Каїна, щоб почути його відповідь. У Блейза мені також хотілося дещо запитати, але він зачекає.

— Отже? — знову почав я.

— Я просто хотів прибрати тебе з дороги, — пояснив він. — Досі гадав, що за всім міг стояти ти. Ти або Бранд. Ось так звузилося коло пошуків. Я навіть подумав, що ви могли замислити це разом — особливо зважаючи на те, що він намагався повернути тебе назад.

— Ти зрозумів усе хибно, — втрутився Блейз. — Бранд намагався утримувати його якомога далі. Він дізнався, що Корвінова пам'ять повертається, і...

— Уже знаю, — перервав його Каїн, — але тоді все виглядало саме так. Тож я хотів знову запхати Корвіна у підземелля, доки розшукуватиму Бранда. Я причаївся і через Козирі підслуховував те, що всі казали одне одному, сподіваючись у такий спосіб отримати ключик до місця перебування Бранда.

— Це тато й мав на увазі, — сказав я.

— Що? — перепитав Каїн.

— Він висунув теорію, що хтось підслуховує через Козирі.

— Гадки не маю, як він дізнався. Я навчився бути цілком пасивним під час цього. Розкладав Козирі перед собою і легенько торкався до них водночас, чекаючи на пробудження. Коли зв'язок встановлювався, я переводив увагу на мовців. Перебираючи вас по одному, я з'ясував, що здатен читати ваші думки, навіть коли ви самі не використовували Козирів — якщо були достатньо розслабленими, а я ніяк не реагував.