Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Шепіт прокотився гуртом, і я збагнув, що інші також про це подумали. Єдиноріг жодним чином не реагував на пожвавлення, а зоставався стояти м'якою, білою статуєю — здається, навіть не дихав.

Рендом повільно простягнув руку вперед і зняв Камінь з рога. До мене долетів його шепіт:

— Дякую тобі.

Ставши на коліна, Джуліан витягнув з піхов клинок і поклав його Рендомові до ніг. Тоді Блейз, Бенедикт, Каїн, Фіона та Левелла вчинили так само. Я підійшов і приєднався до них. Мій син теж.

Рендом довгенько мовчав. А тоді мовив:

— Я приймаю вашу присягу. А тепер піднімайтеся.

Щойно ми це зробили, Єдиноріг розвернувся і втік. Праматір спустилася схилом і за кілька секунд зникла з поля зору.

— Я ніколи не сподівався, що трапиться щось таке, — сказав Рендом, досі тримаючи Камінь на рівні очей. — Корвіне, можеш узяти цю штуку і зупинити бурю?

— Тепер вона твоя, — відказав я. — І не знаю, наскільки ця проблема серйозна. Гадаю, в теперішньому стані мені не вдасться стримувати бурю так довго, щоб уберегти нас. На мою думку, це має бути твоїм першим королівським діянням.

— Тоді маєш показати мені, як це працює. Я думав, що для налаштування потрібен Лабіринт.

— Гадаю, ні. Бранд якось зауважив, що вже налаштована людина може налаштувати іншу. Відтоді я трохи помізкував про це, тож, мабуть, тепер знаю, що робити. Ходімо кудись убік.

— Згода. Ходімо.

Щось нове з'явилося в його голосі та поставі. Здавалося, несподівана роль одразу ж почала змінювати його. Я міркував, яким королем і королевою будуть вони з Віаллою. Забагато. Здавалося, мій мозок розпадався на шматки. Забагато всього трапилось останнім часом. Я не міг поєднати всіх цих подій в одну думку. Хотілося тільки відповзти кудись і поспати з добу. Натомість ішов за братом туди, де досі жевріло багаття.

Він розворушив багаття і підкинув туди оберемок трісок. А тоді сів біля нього й кивнув мені. Підійшовши, я приєднався до брата.

— Стосовно всієї цієї королівської справи... — почав він. — Що мені робити, Корвіне? Це все захопило мене зненацька.

— Робити? Певно, дуже гарну роботу, — відказав я.

— Як гадаєш, чи було багато незадоволених?

— Якщо вони й були, то не показували цього, — відповів я. — Ти — дуже гарний вибір, Рендоме. Останнім часом стільки всього трапилося... Тато нас оберігав, можливо, навіть більше, ніж варто було. Трон — це ще та морока, тому в тебе попереду багато складної роботи. Гадаю, інші також це розуміють.

— А ти?

— Мене трон цікавив тільки тому, що його хотів Ерік. Тоді я не розумів цього, але так і є. То був переможний приз у грі, в яку ми гралися роками. Тепер кінець вендети. Тоді я був ладен убити його за трон. Зараз я радий, що він помер інакше. У нас з ним значно більше подібностей, аніж відмінностей. Я збагнув це набагато пізніше. Але навіть після його смерті в мене залишалися причини не сідати на трон. Зрештою, я збагнув, що трон — це далеко не те, чого хочу. Ні. Я радий бачити на ньому тебе. Владарюй добре, брате. Я певен, що так і буде.

— Якщо Амбер досі є, — через певний час мовив він. — Я спробую. Ходімо. З'ясуймо з Каменем. Буря вже надто близько.

Кивнувши, я взяв кулон з його рук. Тримав за ланцюжок. Позаду палахкотіло багаття, що проходило крізь Камінь, тож усі його нутрощі просвічувалися.

— Нахилися ближче й вдивляйся у Камінь зі мною, — наказав я.

Він послухався, і поки ми обидва розглядали Камінь, я пояснював далі.

— Думай про Лабіринт, — сказав я і сам почав про нього думати, намагаючись відтворити у свідомості його петлі, вихори та бліді лінії.

Здавалось, я помітив дрібну тріщинку в центрі Каменя. Розглядаючи її, міркував про викривлення, повороти, запони... Уявляв струм, що проймав мене щоразу, коли я намагався пройти цим тернистим шляхом. Вада Каменя ставала все яскравішою.

Максимальним зусиллям волі я викликав його образ у всій повноті та чіткості. Щойно це відбулося, мене охопило знайоме відчуття — як того дня, коли я сам налаштовувався на Камінь. Сподівався тільки, що маю достатньо сили, аби знову пережити це.

Я простягнув руку і стиснув плече Рендома.

— Що бачиш? — запитав у нього.

— Щось схоже на Лабіринт, — відказав брат. — Але він здається тривимірним. І лежить на дні червоного моря...

— Тоді ходімо зі мною, — сказав я. — Нам потрібно дістатися до нього.

І знову рух, спершу плавний, потім — усе стрімкіший, до так ніколи й не бачених у всій повноті звивин Лабіринту в серці Каменя. Спрямовуючи нас уперед, я відчував поруч братову присутність. Рубінове сяйво навколо нас потемніло, стаючи чорнотою чистого неба. Особливий Лабіринт виростав із кожним ударом серця. Шлях чомусь видавався мені простішим, аніж уперше, — можливо, через те, що я був уже налаштованим.

Відчуваючи Рендома поруч, я повів брата вперед, коли побачив знайомі обриси й точку відправлення. Рухаючись до неї, укотре спробував увібрати всю повноту Лабіринту, але знову загубився в позавимірних вигинах. Величезні криві, спіралі та вузлуваті візерунки звивалися навколо нас. Мене охопило вже знайоме відчуття побожного жаху, і якимось чином я знав, що Рендом також його відчуває.