Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Наблизившись до хребта, я пригнувся й оглянув скелю.

Неподалік від мене стояли Рендом і Фіона, а також лорди Чантріс та Фелдейн. Усі, крім Фіони, тримали зброю напоготові, але заклякли. Вони всі витріщалися на край — скелястий виступ за п'ятнадцять метрів і трохи вище від них, — місце, де починалася прірва.

Там стояв Бранд і тримав перед собою Дейдру. Шолома на ній не було, волосся дико розвіювалося на вітрі, а до її горла Бранд торкався кинджалом. Здається, він уже трохи поранив її. Я відсахнувся.

Далі я почув, як Рендом тихо мовив:

— Фі, ти більше нічого не можеш зробити?

— Я можу утримувати Бранда тут, — відповіла вона. — І можу сповільнити його вплив на погоду. Але це все. Він хоча б трохи налаштований на Камінь, а я — ні. На його користь також близьке розташування. Що б я не намагалася робити, він здатен відбити це.

Рендом прикусив нижню губу.

— Покладіть зброю, — гукнув Бранд. — Негайно, інакше Дейдра помре.

— Уб'єш її, — відказав Рендом, — і втратиш останнє, що тримає тебе серед живих. Зроби це — і я покажу, куди саме покладу свою зброю.

Бранд щось тихо пробурмотів, а тоді кинув:

— Гаразд. Я почну калічити її.

Рендом сплюнув.

— Уперед! —  гукнув він. — Її здатність до регенерації така сама, як у всіх нас. Знайди таку погрозу, яка справді щось означатиме, або закрий пельку і виходь на бій.

Бранд не рухався. Я вирішив, що краще не видавати своєї присутності. Має ж бути щось таке, що я здатен зробити. Зиркнувши ще раз, я подумки сфотографував ділянку, перш ніж упасти. Ліворуч були якісь скелі, але вони простягалися недалеко. Я не бачив жодного способу підкрастися до Бранда непомітно.

— Гадаю, нам треба випробувати долю й кинутися на нього, — мовив Рендом. — Іншого виходу не бачу. А ви?

Ніхто не встиг відповісти, як раптом трапилася дивина. Небо просвітліло.

Я роззирнувся в пошуках джерела світла, а тоді побачив його вгорі.

Хмари лишалися на місці, а дике небо виробляло за ними свої фокуси. І все ж сяяли хмари. Вони зблідли і тепер мерехтіли, неначе позаду них сховалося сонце. Доки я дивився, розвиднілося.

— Що він іще збирається накоїти? — запитав Чантріс.

— Гадки не маю, — відповіла Фіона. — Не думаю, що він до цього причетний.

— Хто ж тоді?

Жодної відповіді я не почув.

Я бачив, як хмари світлішають. Найбільша і найяскравіша з них закружляла, неначе її трусили. Форми змінювались, і крізь них почав вимальовуватися силует.

У полі піді мною гамір битви стишився. Коли наростало видіння, навіть буря змовкла. У просвіті неба щось утворювалося — риси велетенського обличчя.

— Не знаю, кажу ж тобі, — сказала Фіона у відповідь на чиєсь бурмотіння.

Те, що в небі батькове обличчя, я збагнув раніше, ніж воно закінчило утворюватися. Гарний трюк. Але я й гадки не мав, що це означає.

Обличчя ворухнулося, неначе оглядало всіх нас. У його рисах відчувалися напруга та хвилювання. Яскравість трохи посилилась, і батькові губи почали рухатися.

Коли я почув татів голос, то здивувався, зауваживши радше його розмовний тон, а не потужне гуркотіння, на яке очікував.

— Надсилаю вам це повідомлення, — сказав він, — перш ніж почну ремонт Лабіринту. Коли ви отримаєте його, я вже переможу або зазнаю невдачі. Мою спробу супроводжуватимуть хвилі Хаосу. Маю підстави вважати, що вона виявиться для мене фатальною.

Його очі немов оглянули поле.

— Радійте чи тужіть, як забажаєте, — продовжив батько. — Адже це або початок, або кінець. Щойно завершу справу, надішлю Судний Камінь Корвіну. Я доручив йому принести Камінь до поля битви. Усі ваші зусилля там нічого не вартуватимуть, якщо не відвернути хвилю Хаосу. Але з Каменем Корвін зможе захистити вас, доки не мине ця хвиля.

Пролунав Брандів сміх. Тепер він видавався божевільним.

— Коли я відійду, — продовжив голос, — на вас упаде проблема престолонаслідування. У мене щодо цього були свої побажання, але, як бачу тепер, вони виявилися марними. Тож у мене нема іншого вибору, як залишити це на розі Єдинорога... Діти мої, не стверджуватиму, що повністю задоволений вами, але гадаю, ви щодо мене можете сказати те саме. Най буде так. Полишаю вас зі своїм благословенням — яке значно більше, ніж формальність. Тепер іду блукати Лабіринтом. Прощавайте!

Потім його обличчя почало тьмяніти. Яскравість залишила хмари, а скоро й зовсім зникла. Над полем запала тиша.

— Ну, як ви бачите, — сказав Бранд, — Каменя в Корвіна нема. Тому киньте зброю і забирайтеся звідси до біса. Або лишіть зброю собі та йдіть геть. Мені байдуже. Облиште мене. Я маю ще багато чого зробити.

— Бранде, — почала Фіона. — Чи ти можеш зробити те, що потрібно було від Корвіна? Чи можеш учинити так, щоб та штука нас оминула?

— Міг би, якби спробував, — відказав він. — Так, я міг би відвернути бурю.

— Якщо ти зробиш це, то станеш героєм, — м'яко сказала Фіона. — І заслужиш нашу вдячність. Усі минулі лиходійства буде пробачено. Пробачено й забуто. Ми...

Він знову дико зареготав.

— Ти пробачаєш мені? — мовив він. — Ти, яка зоставила мене у вежі й устромила ножа в бік? Дякую, сестричко. Дуже люб'язно з твого боку — пропонувати мені прощення, але вже вибач, та я відмовляюся.