Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
— І все ж він знав, — відповів я.
— Це цілком можливо. Навіть імовірно, — сказала Фіона, а Блейз кивнув.
Рендом підійшов ближче.
— А що ти мав на увазі, коли запитував про бік Корвіна? — поцікавився він. — Звідки ти взагалі міг дізнатися, якщо тільки не...
Каїн кивнув. У далині я побачив Бенедикта і Джуліана, які командували військами. Але після мовчазного Каїнового кивка я забув про всіх решта.
— Ти? — прохрипів я. — Ножем мене вдарив ти?
— Випий, Корвіне, — мовив Рендом, передаючи мені свою фляжку. Вино було розведеним, тож я ковтнув чимало. Попри шалену спрагу, зупинився після кількох ковтків.
— Розкажи про це, — мовив я.
— Гаразд. Це я тобі винен, — відповів він. — Коли з Джуліанових думок я дізнався, що ти повернув Бранда в Амбер, то вирішив, що моя попередня здогадка була правильною — ви з Брандом тягли в один гуж. А це означало, що знищити потрібно вас обох. Я скористався Лабіринтом і перенісся тієї ночі у твої покої. Там спробував тебе вбити, але ти рухався надто швидко та ще й зміг перенестися кудись через Козир, перш ніж я спробував удруге.
— Чорти б ухопили твої очі! — гарикнув я. — Якщо ти міг читати думки, то чому ж не побачив, що я не той, кого ти шукаєш?
Він похитав головою.
— Я міг торкатися лише поверхневих думок і реакцій на ваше середовище, та й то не завжди. І я чув твоє прокляття, Корвіне, а воно здійснилося. Воно оточувало нас усіх. Тож я відчував, що нам усім буде безпечніше, якщо прибрати з дороги тебе і Бранда. Я не знав, що ще він здатен зробити з того, що виробляв до твого повернення. Прямо до нього я не міг дістатися через Джерарда, а потім Бранд зміцнів. Згодом я повторив спробу, але марно.
— Коли це було? — запитав Рендом.
— Тоді, коли в цьому звинуватили Корвіна. Я замаскувався. Не хотів, аби він знав про мою присутність, якби зумів утекти, як Корвін. Скориставшись Лабіринтом, я перенісся в його покої і спробував прикінчити його. Ми обоє були поранені — витекло багато крові, — але він також примудрився втекти через Козир. Недавно я вийшов на зв'язок із Джуліаном і приєднався до нього у битві, бо Бранд просто мусив вигулькнути тут. Я заготував особливі стріли зі срібними наконечниками, бо був наполовину певен, що він більше не такий, як ми. Я хотів убити його швидко і з далекої відстані. Повправлявшись у стрільбі з лука, я вирушив на його пошуки. А тоді знайшов. Тепер же усі мені кажуть, що я помилявся стосовно тебе, тому, гадаю, стріла для Корвіна так і зостанеться невикористаною.
— Вельми вдячний.
— Можливо, я навіть маю попросити у тебе вибачення.
— То було б дуже люб'язно.
— З іншого боку, я вважаю, що мав рацію. Адже робив усе, щоб захистити всіх інших...
Я так і не почув Каїнових вибачень, адже саме тієї миті пролунав звук труби, від якого, здавалося, здригнувся увесь світ, — позапросторовий, гучний, протяжний. Ми роззирнулися, шукаючи його джерело.
Каїн став і вказав на напрямок:
— Там!
Мої очі простежили за його рукою. На північному заході завіса грозового фронту розбилася — саме там, звідки виринала Чорна дорога. З'явився примарний вершник на чорному коні, дмухаючи у ріг. За мить звуки його сурми досягли нас. А кілька секунд по тому ще двоє трубачів — також блідих, верхи на чорних скакунах — приєдналися до нього. Вони підняли роги і також дмухнули в них.
— Що це може бути? — запитав Рендом.
— Здається, я знаю, — відказав Блейз, а Фіона кивнула.
— І що ж? — поцікавився я.
Але вони не відповіли. Вершники рушили далі Чорною дорогою, а позаду них виринав іще більший ескорт.
12
Я спостерігав. Узвишшя навколо мене охопило велике безгоміння. Усі війська зупинились і споглядали за процесією. Навіть оточені сталлю бранці з Дворів перевели увагу туди.
За блідими горністами рухалися вершники на білих скакунах зі стягами в руках — деяких з них я не знав — позаду людиноподібного створіння, котре несло амберський штандарт з Єдинорогом. За ними йшли інші музики, граючи на інструментах, яких я раніше не бачив.
За музиками крокували довгі колони рогатих людиноподібних істот у світлій броні, з-поміж яких кожен двадцятий воїн ніс перед собою великий смолоскип, вищий за нього самого. Тоді до нас долинув глибокий мотив — повільний та ритмічний. Він лунав нижче за ноти горнів й інструментів дивних музик — і я збагнув, що це співали піхотинці. Чимало часу минуло, доки процесія, просуваючись отак Чорною дорогою, зникла зі шляху далеко внизу, але ніхто з нас не ворухнувся і не заговорив. Вони пройшли зі смолоскипами, стягами, музикою та співами, а тоді сягнули краю прірви, рухаючись далі майже невидимою чорною магістраллю. Їхні смолоскипи розрізали чорноту, осяюючи для них шлях. Попри відстань, музика лунала дедалі гучніше, до того хору додавалися все більше й більше голосів, а варта продовжувала виринати з осяяної блискавицями грозової завіси. Іноді лунали удари грому, але вони не могли заглушити музики; нічого не вдалося й вітрам, які намагалися загасити смолоскипи. Процесія гіпнотизувала. Здавалось, я споглядав її незліченні дні, а може, й роки і слухав уже знайому мелодію.
Раптом із грозового фронту виринув дракон, а потім вигулькнуло ще два. Зелений, золотий і чорний, як старе залізо. Я дивився, як вони ширяють у вітрах, повертаючи свої голови, щоби запалити вогнисті стяги. Позаду них палахкотіли блискавки — і сяяли прекрасні дракони у неосяжній величі своїй. Під ним бігло невелике стадо білої худоби, що трусило головами, ревіло й било копитами об землю. Серед тварин їхали вершники, які ляскали довгими чорними батогами.
За ними крокувала процесія справді тваринних військ із Тіні, з якою часом торгував Амбер, Важкі, лускаті та кігтисті, вони грали на схожих до волинок інструментах, пронизливі звуки яких виповнювали нас тугою і тремтінням.
Вони рухалися вперед, а за ними — ще більше смолоскипів та ще більше воїнів у своїх барвах з далеких і близьких Тіней. Ми дивились, як вони проминають і линуть у далеке небо, неначе зграя світлячків. Чорна цитадель, знана як Двори Хаосу, була їхньою ціллю.
Здавалося, вервечки воїнів не закінчаться ніколи. Я уже втратив лік часу. Але от дивина — доки йшла вся ця процесія, грозовий фронт нітрохи не просунувся. Вона настільки захопила мене, що я навіть утратив відчуття самого себе. Знав — такого більше ніколи не буде. Яскраві створіння літали над рядами, а темні здіймалися ще вище.
Крокували примарні барабанщики, істоти з чистого світла і зграя літаючих машин; я бачив вбраних у чорне вершників на різноманітних тваринах; виверни на мить зависли у небі, ніби частина феєрверкового візерунка. А звуки — удари копит і кроки, співи й пронизливе бриніння волинки, барабани і труби — піднялися могутньою хвилею, що накрила нас. Усе далі й далі, понад мостами чорноти рухалася процесія, а вогні її простягнулися на величезну відстань.
Коли мої очі ковзнули назад уздовж скорботних лав, з мерехтливої завіси виринув інший образ. То був задрапірований у чорне віз, запряжений вороними кіньми. З кожного його кутка здіймалася палиця, що сяяла блакитним вогнем, а на самому возі лежало те, що могло бути лише труною, вкритою прапором з Єдинорогом. Візником був горбань, вбраний у пурпурові й помаранчеві шати. І навіть з такої відстані я знав, що це Дворкін.
«Ну ось і все, — подумав я. — Не знаю чому, але це правильно, правильно, що вертаєшся до Старої Вітчизни тепер. Стільки всього я мав сказати, доки ти був живий. Дещо вже навіть устиг сказати, але так мало потрібних слів було справді промовлено. Тепер усе скінчилося, адже ти помер. Мертвий, як і всі ті, хто до тебе вже пішов у небуття, куди й ми всі скоро прийдемо. Мені шкода. Тільки через багато років, коли ти прибрав іншого образу й подоби, я нарешті пізнав тебе і став поважати. Навіть полюбив тебе, хоча і в тій подобі ти був химерним старим поганцем. Чи було Ґанелонове „я“ справжнім тобою, а чи просто ще одним образом, який ти обрав для зручності, Старий Перевертню? Я ніколи не дізнаюся цього, але приємніше думати, що я побачив справжнього тебе, зустрів того, хто мені сподобався, хто заслужив мою довіру — і ним виявився ти. Шкода, що я не зміг пізнати тебе ще краще, але дякую й уже за це...»