Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я бачив, як він наближається з місця, де зібралися мої родичі, — далеко ліворуч. Я не міг збагнути, чому це вони лишали мене самого. Чим більше відвідувачів я приймав, тим очевиднішим це ставало. Я думав, чи не через мене вони затримують відправлення. Вологі вітри бурі наростали. Наближаючись, Мерлін дивився на мене. На його обличчі, такому схожому на моє власне, не було жодних емоцій. Раптом мені стало цікаво, що ж відчувала Дара тепер, коли її пророцтво про руйнування Амбера, здається, здійснилося. Хотілося знати, як склалися її стосунки із сином. Хотілося знати... багато всього.

Він нахилився вперед і потиснув мені руку.

— Батьку...

— Мерліне.

Я поглянув йому в очі. Досі тримаючи його за руку, звівся на ноги.

— Не підводься, батьку.

— Усе гаразд, — я обійняв його, а тоді відпустив. — Я радий. Випий зі мною.

Запропонував синові вина, частково щоби приховати нестачу слів.

— Дякую.

Він узяв фляжку, трохи відпив і повернув її назад.

— За твоє здоров'я! — сказав я і теж ковтнув. — Вибач, що не можу запропонувати тобі стільця.

Я вмостився на землю. Він також.

— Здається, ніхто з інших не знає, чим саме ти займався, — почав Мерлін. — Крім Фіони, яка лиш сказала, що це було надзвичайно складно.

— Байдуже, — відповів йому. — Я радий, що дістався сюди, хай навіть і з такої причини. Розкажи мені про себе, сину. Який ти? Як поводилося з тобою життя?

Мерлін відвів погляд.

— Я прожив надто мало, аби зробити щось значне, — сказав він.

Мені було цікаво, чи син спроможний змінювати зовнішність, але наразі я втримався від цього запитання. Нема сенсу шукати відмінності, коли ми щойно зустрілися.

— Гадки не маю, як це, — мовив я, — вирости у Дворах.

Він уперше всміхнувся.

— А я гадки не маю, як це відбувається в іншому місці, — відказав він. — Я достатньо відрізнявся від інших, щоби мене залишили на самого себе. Мене вчили звичних речей, які має знати джентльмен, — магія, зброя, отрути, верхова їзда, танці... Мені казали, що одного дня я правитиму в Амбері. Це ж уже неправда, так?

— Це не видається можливим у передбачуваному майбутньому, — відповів я.

— Добре, — мовив на те Мерлін. — То — єдине, чого мені справді не хотілося робити.

— А що б ти хотів робити?

— Хочу пройти Лабіринтом в Амбері, як матір, щоби здобути владу над Тінню. Тоді зможу там мандрувати, бачити всілякі цікавинки і робити різні речі. Як гадаєш, я зможу?

Ще раз ковтнувши, я передав йому вино.

— Цілком імовірно, — зауважив я синові, — що Амбера більше нема. Усе залежить від того, чи досягнув твій дідусь успіху в одній справі, яку розпочав, — а він більше не з нами, аби розповісти, що ж трапилося. Але, так чи інакше, Лабіринт є. Якщо ми переживемо цю демонічну бурю, обіцяю, що знайду для тебе Лабіринт, дам тобі настанови і подивлюсь, як ти пройдеш його.

— Дякую, — відказав він. — А ти не розкажеш про свою мандрівку сюди?

— Пізніше, — пообіцяв йому. — Що тобі розповідали про мене?

Мерлін відвів погляд.

— Мене вчили не любити багато чого, що пов'язане з Амбером, — зрештою мовив він. А тоді, помовчавши, додав: — Тебе радили поважати, бо ти — мій батько. Але нагадували, що ти належиш до ворожого табору, — знову пауза. — Пам'ятаю той раз на патрулюванні, коли ти прибув сюди і я на тебе натрапив після твоєї бійки з Кваном. У мене були змішані почуття. Ти щойно вбив мого знайомого — й водночас я захоплювався твоєю стійкістю. Я бачив власне обличчя у твоєму. Це було дивно. Я хотів краще познайомитися з тобою.

Небо повністю обернулось, над нами знову була темрява, а над Дворами промайнули кольори. Це тільки підкреслило наступ грозового фронту, що палахкотів блискавками. Я нахилився вперед, дістав черевики і почав їх взувати. Скоро треба буде відступати.

— Нам доведеться продовжити розмову на твоїй землі, — сказав я. — Незабаром пора втікати від бурі.

Мерлін озирнувся, аби поглянути на бушування стихії, а тоді зиркнув на провалля.

— Якщо хочеш, я можу викликати плівчасту доріжку.

— Один із тих пливучих мостів, на якому ти приїхав, коли ми зустрілися?

— Так, — відповів син. — Вони дуже зручні. Я...

З місця, де зібралися мої родичі, пролунав крик. Але коли я поглянув туди, то не зауважив нічого небезпечного, тому звівся на ноги і ступив кілька кроків до них. Мерлін звівся і пішов за мною.

А тоді я побачив її. Білу постать, яка здіймалася з провалля, стрибаючи в повітрі. Її передні копита нарешті вдарили об край прірви, вона підійшла до нас і завмерла, розглядаючи всіх, — наш Єдиноріг.