Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Нарешті довга процесія завершилась. Останні маршовики виринули із завіси та пішли геть. Досі палахкотіли блискавки, періщив дощ і гуркотів грім. Але ніхто з учасників процесії не намок. Стоячи на краю прірви, я спостерігав, як вони йдуть. На моїй руці лежала долоня. Не знаю, як довго вона була там. Тепер, коли кортеж пройшов, я збагнув, що грозовий фронт і далі насувається.

Обертання неба огорнуло нас іще похмурішою темрявою. Зліва долинали голоси. Здається, там уже давно розмовляли, але слів я не чув. Тоді я збагнув, що тремчу і ледь стою на ногах, бо все тіло болить.

— Іди й відпочинь, — сказала Фіона. — Родина і так надто зменшилась як на один день.

Я дозволив їй відвести мене від провалля.

— А що це змінить? — запитав я. — Як гадаєш, скільки часу в нас іще є?

— Ми не зобов'язані залишатися тут і чекати, — відказала вона. — Перейдемо темним мостом до Дворів. Ми вже пробили їхню оборону. Гадаю, так далеко буря не зайде. Тут її може зупинити провалля. У будь-якому разі ми маємо попрощатися з татом.

Я кивнув.

— Здається, нам не зостається іншого вибору, як бути вірними обов'язку до кінця.

Я ліг на землю і зітхнув. Тепер почувався ще слабшим.

— Твої черевики... — сказала вона.

— Так.

Вона зняла їх. Мої ноги пульсували від болю.

— Дякую.

— Принесу тобі чогось поїсти.

Заплющивши очі, я задрімав. Забагато образів танцювало в моїй голові, аби поєднати їх у цілісний сон. Не знаю, чи довго це тривало, але старий рефлекс розбудив мене через наближення коня. Над моїми повіками промайнула тінь.

Я розплющив очі й зауважив мовчазну закутану вершницю. Вона роздивлялася мене.

У відповідь я глянув на гостю. В її поставі не було нічого загрозливого, але холодний погляд світився неприязню.

— Тут лежить герой, — сказав тихий голос.

Я не відповів.

— Я б могла легко вбити тебе просто зараз.

Тоді я впізнав голос, досі не маючи гадки, звідки в ньому стільки люті.

— Я натрапила на Борела, коли той помирав, — сказала вона. — Він розповів, як безчесно ти його здолав.

Я ніяк не міг ні зупинити, ні контролювати цього. Сухий смішок сам вирвався з мого горла. Серед усіх можливих дурниць — знайшла, через що засмучуватись. Я міг би розповісти їй, що Борел був значно краще екіпірованим та свіжішим, що він сам шукав бійки зі мною. Міг би сказати, що не визнаю правил, коли на кону моє життя, чи що не вважаю війну грою. Я багато чого міг би їй розповісти, але якщо вона досі цього не знає або вирішила не розуміти цього, мої пояснення нічого б не змінили. Крім того, її почуття зараз були очевидними.

Тому я просто відповів однією з банальних істин:

— Кожна історія має завжди більше, ніж один бік.

— Триматимуся за той, який маю, — відказала вона.

Я було подумав знизати плечима, але вони надто боліли.

— Ти вартував мені двох найважливіших людей у житті, — мовила вона тоді.

— Он як? Мені шкода.

— Ти не такий, як мене змушували вірити. Я вважала тебе справді шляхетною особистістю — сильною, але чуйною і навіть доброю. Чесною...

Гроза, яка суттєво наблизилася, палахкотіла в неї за спиною. Мені спало на думку щось непристойне — це я і бовкнув. Вона вдала, ніби не почула мене.

— Тепер я піду, — сказала вона. — Назад, до свого народу. Сьогодні ви перемогли — але ж Амбер там, — вона вказала на бурю. Я міг лише дивитися. Навіть не гнівався на неї. — Сумніваюся, що там ще залишилося хоч щось від моєї вірності, щоб я могла відректися від неї, — продовжила вона.

— А як щодо Бенедикта? — тихо запитав я.

— Не... — сказала вона й відвернулася. Помовчала, а тоді додала: — Не думаю, що ми ще побачимось, — і кінь поніс її ліворуч, у напрямку Чорної дороги.

Цинік міг би подумати, що вона просто вирішила спробувати щастя з тими, кого вважала переможною стороною, адже Двори Хаосу мали шанс вижити. Але я не знав. Міг думати лише про те, що побачив, коли вона вказувала на Амбер. Каптур її плаща тоді трохи відсунувся, тож я краєм ока зауважив, чим вона стала. Там, у тіні, майнуло нелюдське обличчя. Однак я повернув голову й дивився, доки вона не зникла.