Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Отакої! — промовив він, діставшись останньої сходинки й ступаючи крізь завісу, яка затремтіла й зникла, прихопивши з собою і сходи. — Якогось конкретного птаха?

— Великого чорного, — пояснив я. — Віщого.

Він похитав головою.

— Можу по такого послати, — запропонував він.

— Цей був особливий, — відказав я.

— Шкода, що він утік від тебе.

Ми вийшли до коридору, я повернув ліворуч і попрямував знову до вітальні.

— Тут повсюди розкидано Козирі, — зауважив мій дядько.

— Я саме намагався скористатися одним, але він почорнів, і з нього вилетів птах, каркаючи «Заборонено!» Тут я їх і випустив.

— Схоже, що той, до кого ти звертався, полюбляє жартувати, — сказав дядько, — або знаходиться під закляттям.

Ми опустилися на коліна, і він допоміг мені зібрати карти.

— Останнє, гадаю, більш схоже на правду, — сказав я. — Це була карта мого батька. Я стараюся знайти його вже давно, і цього разу я був до нього найближче. Я навіть устиг почути його голос, серед затемнення, але тут утрутився цей птах і розірвав наш контакт.

— Це звучить так, наче він ув’язнений у якомусь темному місці, а може, навіть перебуває під магічною вартою.

— Ну, звісно! — вигукнув я, підрівнюючи колоду та ховаючи її до кишені.

Неможливо пересувати матерію Тіні, знаходячись в абсолютно темному місці.

Ув’язнити когось із нашої породи в абсолютній темряві так само надійно, як і осліпити. Тепер моя нещодавня пригода набула раціональності. Комусь, хто бажає усунути Корвіна, цілком логічно тримати того у дуже темному місці.

— Ти зустрічався з моїм батьком? — запитав я.

— Ні, — відповів Сухай, — наскільки я знаю, він був у Дворах із коротким візитом, наприкінці війни. Але я не мав приємності з ним познайомитися.

— А ти чув щось про те, що він тут робив?

— Здається, він був присутній на нараді у Савалла та його радників, разом із Рендомом та іншими амберитами, на тій, де був підписаний мирний договір. Після цього, гадаю, він пішов власними шляхами, і я нічого не чув про те, куди вони могли його привести.

— Це я чув і в Амбері, — сказав я. — Але ось про що я думаю... Він убив аристократа, Лорда Борела, майже наприкінці останнього бою. Чи не могли рідні Борела помститися йому?

Він двічі клацнув іклами, потім пожував губами.

— Дім Гендрейків... — протягнув він задумливо. — Гадаю, навряд чи... Твоя бабуся була з роду Гендрейків...

— Знаю, — сказав я. — Але я мало з ними спілкувався. Були якісь непорозуміння з Гелґрамом....

— Династія Гендрейків має схильність до військової справи, — продовжив він. — Ратні подвиги. Звитяга в бою, і всяка така річ. Як на мене, несхоже, аби вони таїли в мирний час образу за те, що сталося під час війни.

Пригадавши, що розповідав мені батько, я поцікавився:

— Навіть, якщо вони вважали б, що перемога не була чесною?

— Не знаю, — відказав він на це. — Важко робити припущення, хто як відреагує в тій чи іншій ситуації.

— А хто зараз очолює Дім Гендрейків?

— Герцогиня Белісса Мінобі.

— Її чоловік, герцог, його звали Ларс... Що з ним сталося?

— Він загинув при Падінні Лабіринту. Від руки принца Джуліана Амберського, наскільки я пам’ятаю.

— А Борел — їхній син?

— Так.

— Леле... Двоє з цієї родини. Я не знав.

— У Борела було двоє братів, ще зведені брат і сестра, купа дядьків, тіток та кузенів. Так, це великий Дім. А жінки з роду Гендрейків такі ж войовничі, як і чоловіки.

— Я знаю. Навіть пісня така є: «Не женися на дівчині, як вона з Гендрейків». А можна дізнатися, чи мав Корвін якісь справи з Гендрейками тут, у Хаосі?

— Можна порозпитувати, звісно, хоч це й було дуже давно. Спогади вицвітають, сліди прочахають. Це не так просто.

— Скільки ще часу до блакитного неба? — запитав я.

— Ось-ось настане, — відповів він.

— Тоді мені краще висуватися до шляхів Мандора. Ми з братом домовилися поснідати разом.

— Побачимося пізніше, — сказав він. — Якщо не вийде раніше, то на похороні.

— Так, — сказав я. — Гадаю, мені слід умитися та переодягтися.

Я попростував тим же шляхом до своєї кімнати, де викликав тазик з водою, мило, зубну щітку та бритву. Крім того, сірі штани, чорні черевики та пояс, пурпурову сорочку та рукавички, вугільно-чорний плащ, а ще новий меч та піхви до нього. Набувши пристойного вигляду, я попростував лісовою просікою до приймальні. Звідти я потрапив на автостраду. Ще чверть милі гірською стежиною, що уривалася, упершись в безодню, і яку я перетнув, викликавши плівчастий міст. Звідти я попрямував просто до шляхів Мандора, простуючи блакитним пляжем під подвійним сонцем — десь ярдів зі сто, чи біля того. Я повернув праворуч, пройшов під викладеною з кам’яних глиб аркою, яку пам’ятав, пройшов повз не таку широку смугу лави, що кипіла й бралася бульбашками, а тоді крізь стіну з чорного обсидіану. Після цього я опинився у симпатичній печерці, звідки невеличким мостиком дістався цвинтаря, перетнув його скраєчку, тоді пройшов кілька кроків над самісіньким Ободом і потрапив у приймальні простори шляхів Мандора.