Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

4

Іноді ви почуєте щось неправдоподібне, та й забудете про нього. А інколи довідаєтеся про щось неймовірне, і воно відкликається відлунням. Миттєво виникає відчуття, наче ви вже знали про це чи щось подібне завжди, просто не взяли на себе труда звернути на це увагу, роздивитися уважно, зі всіх боків. По суті, ця заява Мандора мусила мене шокувати, і я мав би просто фиркнути, видавши якусь репліку на кшталт «Що за дурість!». Але я мав дивне відчуття, наче він висловив не просто припущення, байдуже правдиве чи неправдиве, наче й справді міг існувати якийсь всеохопний план залучення мене до владних кіл Дворів.

Я відсьорбнув кави — довгий, повільний ковток. І сказав:

— Он як?

Я відчував усміх на своєму обличчі, поки він вивчав його, намагаючись зустрітися зі мною поглядом.

— Ти сприяєш здійсненню цих планів?

Я знову підніс філіжанку до губ, з яких уже готове було зірватися: «Звісно, ні. Вперше про це чую», — а тоді раптом пригадав розповідь батька, як йому вдалося ввести в оману тітку Флору, аби вона надала йому важливу інформацію, яку він утратив через свою амнезію. Мене тоді не так вразила спритність, із якою він це провернув, а той факт, що його недовіра до своїх рідних вийшла за межі його свідомості, зберігаючись на рівні чисто рефлекторному. Мені не довелося варитися в такому котлі родинних суперечок та інтриг, як Корвінові, тому мені бракувало настільки ж гострої реакції. До того ж ми з Мандором завжди непогано ладнали між собою, хоч він і був на кілька сторіч старший за мене і в дечому смаки наші дуже різнилися. Але зараз, коли йшлося про гру, де ставки були надзвичайно високими, я почув, як внутрішній голос, який Корвін називав своїм гіршим, але мудрішим «я», прошепотів: «А чому б і ні, старий? Можеш попрактикуватися трохи і в цьому мистецтві», — і, відриваючи філіжанку від губ, я вже вирішив, що спробую, аби хоч на кілька хвилин відчути, як воно.

— Не знаю, чи ми з тобою до кінця розуміємо один одного, — сказав я. — Чому б тобі не розповісти мені про середину цієї гри, а може, навіть і про те, з чого вона починалася, аби я розумів, звідки у тебе такі поспішні висновки.

— І Лабіринт, і Лоґрус наділені розумом, — сказав він. — Ми з тобою бачили докази цього. Чи Єдиноріг та Змія продемонстрували це навмисне, чи це сталося з інших причин, не має великого значення. Хоч так, хоч інакше, а ми говоримо про два інтелекти, що перевищують людський інтелект, а ще до того ж мають у своєму розпорядженні могутні сили. Хто з них був раніше за іншого — це одне з теологічних питань, на яке немає відповіді. Нам треба лише зосередитися на теперішній ситуації, у тих її проявах, що стосуються нас.

Я кивнув.

— Розумна оцінка, — погодився я.

— Сили, які за ними стоять, протиборствують віками й віками знаходяться в приблизній рівновазі, — продовжував він. — Вони постійно шукають невеличких перемог одна над іншою, і кожна з них хоче домінувати. Це гра з нульовою сумою, гра антагоністична[176]. І Оберон, і Свейвілл були агентами цих сил, а Дворкін та Сухай виступали посередниками в спілкуванні з силами.