Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Я й не збираюся їх розбуркувати. Але я ось про що думаю: а чи не дійшли до них якісь подробиці, через що вони вирішили помститися? Як ти гадаєш, чи не можуть вони стояти за зникненням Корвіна?

— Я, дійсно, не знаю, — відказав він, — як це відповідає їхнім уявленням про честь. Чому б тобі самому їх не спитати?

— Просто заявитися до них і бовкнути: «Привіт, це не ви, бува, винні у тому, що мій батько кудись зник?»

— Існують тонші засоби дізнатися про ставлення інших, — відказав він. — Наскільки пригадую, тобі розповідали про них під час навчання.

— Але ж я навіть не знайомий із цими людьми. Тобто, я, здається, бачив колись одну з сестер на вечірці... наче щось таке пригадую... і Ларса з жінкою бачив кілька разів здалеку. Але це й усе.

— На похороні буде представник від Гендрейків, — сказав Мандор. — Я можу тебе представити, і, можливо, тобі вдасться підпустити шарму, аби отримати запрошення на зустріч у родинному колі.

— А знаєш, може, й варто спробувати, — сказав я. — Можливо, вдасться підібратися з цього боку. Так, познайом мене з ними, будь ласка.

— Добре, домовилися.

Він змахнув рукою, прибираючи зі столу і викликаючи появу нових страв. Цього разу з’явилися налисники, тоненькі, аж прозорі, із безліччю начинок та поливок, та суші-завиванці з найвибагливіншми спеціями. Деякий час ми їли мовчки, насолоджуючись ароматами, пташиними співами та повівами вітерцю.

— Хотів би я побачити Амбер, — сказав він після паузи, — за більш спокійних обставин.

— Я певен, що це можна влаштувати, — озвався я. — Я б радо погуляв з тобою містом. Знаю чудовий ресторан у Смертельному провулку.

— Мабуть, «У Кривавого Едді»; я вгадав?

— Так, але він час від часу змінює назву.

— Чув про нього й хотів би побачити.

— Підемо разом колись.

— Чудово.

Він плеснув у долоні, і на столі з’явилися вази з фруктами. Я налив собі ще кави й занурив інжир у блюдечко зі збитими вершками.

— Я сьогодні маю ще обідати з матусею, — зауважив я.

— Так, я чув про це.

— Ти часто з нею бачишся останнім часом? Як їй ведеться?

— Як вона й сказала, вона веде дуже усамітнене життя.

— Гадаєш, вона щось замислила?

— Можливо, — сказав він. — Не можу пригадати, коли б це було не так.

— А є якісь здогадки, що саме?

— Навіщо мені гадати, коли вона, скоріш за все, сама тобі все розповість?

— Ти віриш, що вона це зробить?

— Ти маєш перевагу над усіма іншими, адже ти її син.

— Це може виявитися і перешкодою, тією ж мірою.

— Проте вона радше розповість щось важливе тобі, аніж комусь ще.

— Крім Юрта, можливо.

— Чому ти так вважаєш?

— Вона завжди любила його більше.

— Кумедно. Я чув, як він казав те ж саме стосовно тебе.

— Ти часто з ним бачишся?

— Часто? Ні.

— А коли бачився востаннє?

— Приблизно два цикли тому.

— Де він зараз?

— Тут, у Дворах.

— На Шляхах Саваллів? — я уявив, як Юрт приєднується до нас, за цим столом. Я б не здивувався, якби Дара утнула й таке.

— Гадаю, на якихось бокових путівцях. Він тримає в таємниці свої прибуття та відбуття, та й свої перебування також.

Дім Саваллів володіє не менше ніж вісьмома маєтками осторонь від головних Шляхів, наскільки мені відомо. Тобто перехопити його на манівцях, що можуть заводити аж до Тіні, було б непросто. Та й не те, щоб я так уже цього бажав цієї миті.

— А що привело його додому? — поцікавився я.

— Те ж саме, що й тебе, — відповів Мандор. — Похорон. І все, що з ним пов’язане.

«Все, що з ним пов’язане», чорт забирай! Якщо, дійсно, існує план посадити мене на трон, я ніколи не зможу забути, що Юрт, вільно чи невільно, вдало чи невдало, а знаходиться лише на крок чи два позаду мене.

— Можливо, мені доведеться його вбити, — сказав я. — Я не хочу цього. Але він не залишає мені жодного вибору. Раніше чи пізніше, але він зажене нас у глухий кут, де або він, або я.

— Чому ти кажеш це мені?

— Бо хочу, аби ти знав, що я відчуваю, і міг застосувати увесь вплив, який ти, можливо, ще маєш на нього, та вмовити його обрати собі інше хобі.

Він похитав головою.

— Юрт давно вже вийшов з-під мого впливу, — сказав він. — Гадаю, Дара — єдина, до кого він, може, й дослухався б. А ще, підозрюю, він побоюється Сухая. Незабаром ти зможеш поговорити з матір’ю про нього.

— Ми з ним ніколи не говорили з нею один про одного.

— Чому?

— Просто так воно є. Тут вона не здатна нас зрозуміти.

— Я впевнений, що вона не хоче, аби її сини повбивали один одного.

— Звісно, ні. Але я навіть не уявляю, як підступитися з цим до неї.

— Гадаю, ти маєш спробувати. А тим часом, я б на твоєму місці намагався не залишатися з Юртом наодинці, якщо ваші шляхи перетнуться. А ще б я на твоєму місці подбав про свідка, який міг би засвідчити, що не ти завдав першого удару.

— Добре сказано, Мандоре, — відповів я.

Ми трохи посиділи мовчки. А потім він сказав:

— То ти обміркуй мою пропозицію.

— Наскільки мені вдалося її зрозуміти, — відгукнувся я.

Він насупився.