Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
— Сине погибелі! — просичав він. — Втіха бачити, як ти тиняєшся Чистилищем. Хай моя кров горить у тебе на руках.
— Твоя кров на твоїх власних руках, — сказав я. — Я вважаю тебе самогубцем.
— Це не так! — прогавкав він. — Ти підло вбив мене!
— Брешеш, — відказав я. — Може, я вчинив багато лихого, але у твоїй смерті я не винний.
Я зробив крок іти далі, але з дзеркала виткнулася його рука й вчепилася мені в плече.
— Вбивця! — загорлав він.
Я змахнув його руку.
— Пішов ти... — сказав я, простуючи геть.
Тоді з широкого дзеркала в зеленій рамі і наче оповитого зеленкуватим серпанком, що висіло на стіні ліворуч, мене окликнув Рендом. Він дивився на мене, похитуючи головою.
— Мерліне! Мерліне! Що це ти намислив? — запитав він. — Я вже давно підозрюю, що ти не проливаєш мені світла на всі темні справи, які кояться навколо.
— Це правда, сер, — визнав я, дивлячись на його постать у помаранчевій футболці та джинсах «Левіс». — Але я просто не мав часу обговорити з вами деякі питання.
— Ці питання стосуються безпеки королівства — а ти не мав часу?
— Гадаю, я просто вирішив, що вони не такі важливі, як інші.
— Там, де йдеться про державну безпеку, я вирішую, що важливо, а що — ні.
— Так, сер. Я розумію, що...
— Нам треба поговорити, Мерліне. Що, ці справи якимсь чином пов’язані з твоїм особистим життям?
— Боюся, що так, і...
— Це не має значення. Королівство понад усе. Ми маємо поговорити.
— Так, сер. Неодмінно. Як тільки...
— Жодних «як тільки», чорт забирай! Негайно! Кинь оту хріномоть, з якою ти довбаєшся, й миттю тягни сюди свою дупу!
— Так, сер. Я так і зроблю, щойно...
— Не годуй мене цим лайном! Якщо ти приховуєш важливу інформацію, це межує зі зрадою! Я маю побачити тебе негайно! Мерщій додому!
— Обов’язково, — сказав я, відходячи поспіхом, а голос Рендома приєднався до невгамовного хору інших голосів, що не припиняли вигукувати свої вимоги, благання та дорікання.
З наступного дзеркала, круглого, у блакитній звиваній рамі, на мене дивилася Джулія.
— Ось і ти, — промовила вона з легкою тугою. — Ти знаєш, що я тебе кохала.
— Я теж тебе кохав, — зробив я зізнання. — Але не відразу це зрозумів. Гадаю, це я все зіпсував.
— Ти кохав мене недостатньо, — сказала вона. — Недостатньо, аби мені довіритися. І таким чином утратив мою довіру.
Я відвів очі.
— Я шкодую про це, — сказав я.
— Пізно, — промовила вона. — Надто пізно.
— Мені дуже шкода, — повторив я й поспішив геть.
І опинився перед Джасрою, у багатокутному дзеркалі з червоною рамою. Вона вистромила з дзеркала руку з криваво-червоними нігтями і попестила мене по щоці.
— Кудись простуєш, любий хлопчику? — запитала вона.
— Сподіваюсь, — сказав я.
Вона зловісно посміхнулася і зібрала губи в нитку.
— Я вирішила, що ти погано впливаєш на мого сина, — мовила вона. — Він утратив хватку, відколи заприятелював із тобою.
— Мені прикро це чути, — сказав я.
— ...і це може зробити його нездатним правити державою.
— Нездатним чи несхильним? — уточнив я.
— Хай там як, але провина в цьому твоя.
— Він уже великий хлопчик, Джасро. Він сам обирає свій шлях...
— Боюся, ти навчив його обирати хибні шляхи.
— Люба леді, він самостійна людина. Не треба звинувачувати мене, якщо він вчиняє не так, як вам хотілося б.
— Але якщо те, що він став тюхтієм завдяки тобі, призведе до розпаду Кашфи?
— Не претендую на незаслужені лаври, — сказав я й зробив крок іти далі. Саме вчасно, бо рука Джасри вилетіла з дзеркала стрілою, цілячись нігтями просто мені в обличчя й промахнувшись на якийсь мікрон. Коли я віддалявся, услід мені летіли обсценізми[171]. На щастя, вони тонули в вигуках інших моїх співрозмовників.
— Мерліне?
Обернувшись праворуч, я побачив обличчя Найди в срібному дзеркалі, поверхня якого була одним цілим з витою рамою.
— Найдо! А ти в чому мене звинувачуєш?
— Ні в чому, — відповіла ти’їґа. — Просто я проходила повз, і мені треба отримати від тебе вказівки.
— То ти мене не ненавидиш? Як приємно це чути!
— Ненавиджу? Не кажи дурниць. Я ніколи не змогла б тебе ненавидіти.
— Усі решта в цій галереї, здається, мають на мене зуба.
— Це лише сон, Мерліне. Ти реальний, і я теж реальна, а про інших я нічого не знаю.
— Мені шкода, що моя мати наклала на тебе закляття й ти мусила захищати мене стільки років. Тепер ти насправді звільнилася від цього закляття? Якщо ні, може, я...
— Я звільнилася від нього.
— Я шкодую, що ти мала такий клопіт, виконуючи його умови... не знаючи навіть, кого ти маєш захищати — мене чи Люка. Кому могло б спасти на думку, що по сусідству в Берклі опиняться два амберити відразу?
— Я не шкодую.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я прийшла запитати. Не знаєш, де я можу знайти Люка?
— Де? У Кашфі. Його тільки вчора там коронували. Але навіщо він тобі потрібний?
— А ти не здогадався?
— Ні.
— Я його кохаю. Завжди кохала. Тепер, коли я вільна від ґейсу та маю власне тіло, я хочу, щоб він знав, що це я була Ґейл... знав про мої почуття. Дякую, Мерліне. Прощавай.
— Стривай!
— Так?
— Я так і не подякував тобі за те, що ти захищала мене упродовж усіх цих років... хай навіть ти робила це з примусу, а для мене це був ще той головняк. Дякую, і щасти тобі.
Вона посміхнулася й розтанула. Я простягнув руку й торкнувся поверхні дзеркала.
— Щасти... — чи то почув я її голос, чи то здалося.
Дивно. Це був сон. Але прокинутися я не міг. А ще все видавалося реальним. Я...
— Бачу, ти вчасно приперся до Дворів, встигнеш встряти в усі інтриги, — ці слова пролунали з дзеркала за три кроки попереду, вузького, облямованого чорною смугою.
Я наблизився до нього. Звідти на мене визвірився мій братик Юрт.
— Чого ти хочеш? — запитав я.
Його обличчя було дошкульною карикатурою на моє власне.
— Хочу, щоб ти ніколи не з’являвся на світ, — відказав він. — А якщо так уже не сталося, хочу бачити тебе мертвим.
— А третій варіант у тебе є? — поцікавився я.
— Хіба що ув’язнити тебе у приватному пеклі.
— А чому?
— Ти стоїш між мною і всім, чого я прагну.
— Я з радістю відійду вбік. Скажи мені, як це зробити.
— Ти не можеш цього зробити й не зробиш, з власної волі.
— Отже, ти мене ненавидиш?
— Так.
— Я гадав, викупавшись у Фонтані, ти позбудешся емоцій.
— Я не пройшов усю процедуру, і занурення лише зробило мене сильнішим.
— А чому б нам не забути все, що було, і не почати спочатку? Чому б не стати друзями?
— Ніколи!
— А я так не думаю.
— Вона завжди більше любила тебе, ніж мене, а тепер ти ще й збираєшся сісти на трон.
— Не кажи дурниць. Я не бажаю отримати трон.
— Твої бажання тут ні до чого.
— Я не стану монархом.
— Ні, станеш; хіба що я вб’ю тебе раніше.
— Не будь дурнем. Трон цього не вартий.
— Одного дня, дуже скоро, коли ти найменше на це чекатимеш, ти обернешся і побачиш мене. Але буде вже пізно.
Поверхня дзеркала стала чорною від краю до краю.
— Юрте!
Жодної відповіді. Спілкуватися з ним уві сні виявилося так само нестерпно, як і наяву.
Я повернув голову до невеличкого дзеркала у вогняній рамі, що висіло на стіні ліворуч за кілька кроків попереду. Звідкись я знав, що там буде наступна зупинка мого маршруту. Я попрямував до нього. Вона посміхалася.
— От тобі й маєш, — промовила вона.
— Тіточко, що тут відбувається?
— Це схоже на конфлікт, який зазвичай називають непереборним, — відповіла Фіона.
171
Обсценізми, обсценна лексика — ненормативна лексика (також нецензурна лексика, лихослів’я, лайка) — табуйована (неприпустима) лексика, яку мовці сприймають як відразливу, непристойну.