Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Кудись простуєш, любий хлопчику? — запитала вона.

— Сподіваюсь, — сказав я.

Вона зловісно посміхнулася і зібрала губи в нитку.

— Я вирішила, що ти погано впливаєш на мого сина, — мовила вона. — Він утратив хватку, відколи заприятелював із тобою.

— Мені прикро це чути, — сказав я.

— ...і це може зробити його нездатним правити державою.

— Нездатним чи несхильним? — уточнив я.

— Хай там як, але провина в цьому твоя.

— Він уже великий хлопчик, Джасро. Він сам обирає свій шлях...

— Боюся, ти навчив його обирати хибні шляхи.

— Люба леді, він самостійна людина. Не треба звинувачувати мене, якщо він вчиняє не так, як вам хотілося б.

— Але якщо те, що він став тюхтієм завдяки тобі, призведе до розпаду Кашфи?

— Не претендую на незаслужені лаври, — сказав я й зробив крок іти далі. Саме вчасно, бо рука Джасри вилетіла з дзеркала стрілою, цілячись нігтями просто мені в обличчя й промахнувшись на якийсь мікрон. Коли я віддалявся, услід мені летіли обсценізми[171]. На щастя, вони тонули в вигуках інших моїх співрозмовників.

— Мерліне?

Обернувшись праворуч, я побачив обличчя Найди в срібному дзеркалі, поверхня якого була одним цілим з витою рамою.

— Найдо! А ти в чому мене звинувачуєш?

— Ні в чому, — відповіла ти’їґа. — Просто я проходила повз, і мені треба отримати від тебе вказівки.

— То ти мене не ненавидиш? Як приємно це чути!

— Ненавиджу? Не кажи дурниць. Я ніколи не змогла б тебе ненавидіти.

— Усі решта в цій галереї, здається, мають на мене зуба.

— Це лише сон, Мерліне. Ти реальний, і я теж реальна, а про інших я нічого не знаю.

— Мені шкода, що моя мати наклала на тебе закляття й ти мусила захищати мене стільки років. Тепер ти насправді звільнилася від цього закляття? Якщо ні, може, я...

— Я звільнилася від нього.

— Я шкодую, що ти мала такий клопіт, виконуючи його умови... не знаючи навіть, кого ти маєш захищати — мене чи Люка. Кому могло б спасти на думку, що по сусідству в Берклі опиняться два амберити відразу?

— Я не шкодую.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я прийшла запитати. Не знаєш, де я можу знайти Люка?

— Де? У Кашфі. Його тільки вчора там коронували. Але навіщо він тобі потрібний?

— А ти не здогадався?

— Ні.

— Я його кохаю. Завжди кохала. Тепер, коли я вільна від ґейсу та маю власне тіло, я хочу, щоб він знав, що це я була Ґейл... знав про мої почуття. Дякую, Мерліне. Прощавай.

— Стривай!

— Так?

— Я так і не подякував тобі за те, що ти захищала мене упродовж усіх цих років... хай навіть ти робила це з примусу, а для мене це був ще той головняк. Дякую, і щасти тобі.

Вона посміхнулася й розтанула. Я простягнув руку й торкнувся поверхні дзеркала.

— Щасти... — чи то почув я її голос, чи то здалося.

Дивно. Це був сон. Але прокинутися я не міг. А ще все видавалося реальним. Я...

— Бачу, ти вчасно приперся до Дворів, встигнеш встряти в усі інтриги, — ці слова пролунали з дзеркала за три кроки попереду, вузького, облямованого чорною смугою.

Я наблизився до нього. Звідти на мене визвірився мій братик Юрт.

— Чого ти хочеш? — запитав я.

Його обличчя було дошкульною карикатурою на моє власне.

— Хочу, щоб ти ніколи не з’являвся на світ, — відказав він. — А якщо так уже не сталося, хочу бачити тебе мертвим.

— А третій варіант у тебе є? — поцікавився я.

— Хіба що ув’язнити тебе у приватному пеклі.

— А чому?

— Ти стоїш між мною і всім, чого я прагну.

— Я з радістю відійду вбік. Скажи мені, як це зробити.

— Ти не можеш цього зробити й не зробиш, з власної волі.

— Отже, ти мене ненавидиш?

— Так.

— Я гадав, викупавшись у Фонтані, ти позбудешся емоцій.

— Я не пройшов усю процедуру, і занурення лише зробило мене сильнішим.

— А чому б нам не забути все, що було, і не почати спочатку? Чому б не стати друзями?

— Ніколи!

— А я так не думаю.

— Вона завжди більше любила тебе, ніж мене, а тепер ти ще й збираєшся сісти на трон.

— Не кажи дурниць. Я не бажаю отримати трон.

— Твої бажання тут ні до чого.

— Я не стану монархом.

— Ні, станеш; хіба що я вб’ю тебе раніше.

— Не будь дурнем. Трон цього не вартий.

— Одного дня, дуже скоро, коли ти найменше на це чекатимеш, ти обернешся і побачиш мене. Але буде вже пізно.

Поверхня дзеркала стала чорною від краю до краю.

— Юрте!

Жодної відповіді. Спілкуватися з ним уві сні виявилося так само нестерпно, як і наяву.

Я повернув голову до невеличкого дзеркала у вогняній рамі, що висіло на стіні ліворуч за кілька кроків попереду. Звідкись я знав, що там буде наступна зупинка мого маршруту. Я попрямував до нього. Вона посміхалася.

— От тобі й маєш, — промовила вона.

— Тіточко, що тут відбувається?

— Це схоже на конфлікт, який зазвичай називають непереборним, — відповіла Фіона.