Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

3

Не можу сказати, чи довго я спав. Прокинувся від того, що Сухай повторював моє ім’я.

— Мерліне, Мерліне, — казав він. — Біле небо.

— І в мене попереду напружений день, — відповів я. — Знаю. Ніч теж була напружена.

— Значить, вони на тебе подіяли.

— Що за «вони»?

— Невеличкі чари, які я наслав, аби відкрити твій розум для певного просвітлення. Я сподівався підвести тебе до відповідей зсередини. Це краще, ніж обтяжувати тебе своїми здогадками та підозрами.

— Я знову був у Коридорі Дзеркал.

— Я не знав, у яку форму втілиться заклинання.

— Це відбувалося насправді?

— Якщо все спрацювало як треба, — так.

— Тоді, мабуть, я маю бути тобі вдячний. До речі, це нагадало мені, що Ґрілл казав, ніби ти хотів побачитися зі мною, перш ніж це зробить моя матуся.

— Я хотів дізнатися, скільки тобі відомо, поки вона з тобою ще не поговорить. Хотів захистити твою свободу вибору.

— Про що це ти?

— Я впевнений, що вона хоче бачити тебе на троні.

Я сів у ліжку й протер очі.

— Гадаю, це схоже на правду, — промовив я.

— Не знаю, як далеко вона готова піти заради здійснення цієї мети. Хотів дати тобі шанс спочатку зрозуміти, чого ти сам бажаєш, поки вона не втаємничила тебе у свої плани. Чаю хочеш?

— Так, дякую.

Я взяв горнятко з його рук і підніс до губ.

— Що ти можеш сказати про її плани? — спитав я. — Є якісь факти, а не просто здогадки?

Він похитав головою.

— Не знаю, наскільки вона вже виконує свою програму, — відказав він, — якщо ти це мав на увазі. А ще, причетна до цього твоя матуся чи ні, — закляття, під яким ти перебував, уже не діє.

— Це ти його зняв?

Він кивнув.

Я зробив ще ковток.

— Я й гадки не мав, що стою так близько до голови черги, — зауважив я. — А Юрт іде наразі під номером чотири чи п’ять, так?

Він кивнув.

— Відчуваю, що на мене чекає бурхлива днина, — сказав я.

— Допивай свій чай, — порадив він мені, — і ходи за мною.

Він вийшов з кімнати крізь гобелен із витканими на ньому драконами, що прикрашав найдальшу стіну.

Коли я збирався відсьорбнути ще чаю, сяйний браслет на моєму лівому зап’ястку злетів мені з руки й завис переді мною. Він утратив свою плетену структуру, і тепер це було кільце з чистого світла. Кільце зупинилося над горнятком, що парувало, наче насолоджуючись його коричним ароматом.

— Привіт, Привиде, — сказав я. — Навіщо ти вирішив обвитися отак мені навколо руки?

— Хотів прикинутися тим обривком мотузки, який ти зазвичай таскаєш на собі, — відказав він. — Я гадав, тобі це сподобається.

— Я хотів запитати, що ти робив тут увесь цей час?

— Я просто слухав, Татку. Чекав, чи не знадобиться моя допомога. Ці люди також твої родичі?

— Ті, яких ти встиг побачити, — так.

— Аби сказати погано про них, необхідно повернутися до Амбера?

— Ні, тут, у Хаосі, це теж практикується. — Я зробив ще ковток. — Ти хочеш сказати щось конкретно погане? Чи просто цікавишся?

— Я не довіряю твоїй матері, а також твоєму братові Мандору, навіть якщо вони доводяться мені бабусею та дядьком. Я гадаю, вони будують на тобі якісь власні розрахунки.

— Мандор завжди добре до мене ставився.

— ...а твій дядько Сухай здається надзвичайно врівноваженим, але він дуже нагадує мені Дворкіна. Чи не може бути так, що зараз він спокійно спостерігає за тим, що коїться навколо, але будь-якої миті раптово з’їде з глузду?

— Сподіваюся, ні, — сказав я. — Такого з ним ніколи не було.

— О-хо-хо, це може розвиватися поступово, а вибухнути саме в такий неспокійний час, як зараз.

— Де ти набираєшся цієї вульгарної психології, хотів би я знати?

— Штудіюю праці видатних психологів з Тіні Земля. Це частина моєї спроби зрозуміти людську природу. І тепер я краще зрозумів її ірраціональну складову.