Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Фэнтези » Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:

Здавалось би, після закінчення війни між двома головними світами — Амбером і Хаосом — у всьому Всесвіті запанував спокій. Трон Амбера очолює новий король, який понад усе прагне зберегти злагоду та мир. Однак... У Тіні Земля юнак Мерлін, син Корвіна Амберського і Дари з Дворів Хаосу, намагається жити нормальним земним життям, життям без підступів, війн, вендет... І це йому добре вдається, якщо не зважати на те, що трапляється з ним кожного 30 квітня. Саме цього дня упродовж восьми років хтось (чи щось?) намагається його вбити. Пожежа, витік газу, автокатастрофа, стрілянина... А цьогорічний убивця виявився схожою на собаку почварою, що загризла його колишню дівчину Джулію та ледь не вбила і його.
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
1 ... 192 193 194 195 196 197 198 199 200 ... 240
Перейти на страницу:

— Я не знала, що Люк намагатиметься вбити тебе кожного тридцятого квітня.

Я відвернувся. Я стиснув кулаки й знову їх розтиснув.

— Отже, ти робила це просто заради втіхи.

— Мерліне, чому тобі так важко визнати, що інші можуть інколи знати певні речі, тобі невідомі?

— Почну з того, що вони не бажають розповісти мені про ці речі.

Вона деякий час мовчала. Тоді відповіла:

— Боюся, в тому, що ти кажеш, є певний сенс. Але я мала вагомі причини не говорити про ці речі.

— Тоді почни з небажання мені розповісти. Розкажи мені, чому ти тоді мені не довіряла.

— Річ була не в довірі або недовірі.

— А тепер можна сказати мені, в чому була річ?

Вона знову довго не відповідала.

— Ні, — сказала вона. — Поки що ні.

Я розвернувся до неї, намагаючись, аби обличчя та голос мене не зрадили.

— Тоді нічого не змінилося, — сказав я, — і ніколи не зміниться. Ти, як і раніше, мені не довіряєш.

— Це не так, — заперечила вона, дивлячись на Сухая. — Справа лише в тому, що зараз і тут не час і не місце обговорювати такі речі.

— Можу я тобі запропонувати щось випити чи з’їсти, Даро? — негайно втрутився Сухай.

— Дякую, ні, — відказала вона. — Я маю незабаром іти.

— Мамо, розкажи мені про ти’їґу.

— А що ти хочеш знати?

— Ти викликала її звідкись з-за Обода.

— Так і було.

— Такі істоти не мають власного тіла, але здатні заволодіти тілом живої людини у своїх особистих цілях.

— Так.

— Припустімо, така істота заволодіє тілом людини тієї миті, коли та помирає, чи майже тієї миті, виявившись, таким чином, єдиною силою, що рухає тілом тієї людини та контролює її розум...

— Цікаво. Це гіпотетичне припущення?

— Ні. Саме це трапилося з тією істотою, яку ти послала стежити за мною. Тепер, схоже, вона не може вийти з цього тіла. Чому так?

— Я точно не знаю, — сказала вона.

— Вона потрапила в пастку, — висловив своє припущення Сухай. — Вона може входити й виходити з тіла, лише сконтактувавши з розумом його власника.

— А це тіло, яким наразі володіє ти’їґа, одужало після смертельної хвороби, але розум його повністю зруйнований, — продовжив я. — Тобто, ти хочеш сказати, що вона застрягла в ньому до скону?

— Так. Наскільки я це уявляю.

— Тоді скажи мені ще ось що: чи звільниться вона, коли це тіло помре, а чи помре разом із ним?

— Може статися і так, і так, — відповів він. — Але що довше вона залишається в цьому тілі, то вірогіднішою стає її загибель разом із ним.

Я перевів погляд на матір.

— От тобі й кінець цієї історії, — промовив я.

Вона здвигнула плечима.

— Ця демониця зробила те, що я хотіла, і більше мені не потрібна, — сказала вона. — Якщо виникне потреба, завжди можна зачарувати ще одну.

— Не роби цього, — сказав я.

— Я й не збираюся, — відказала вона. — Зараз у цьому немає потреби.

— Але якби тобі здалося, що потреба виникла, ти знову б це зробила?

— Мати завжди дбає про безпеку свого сина, подобається це йому чи ні.

Я зробив заперечний жест, піднявши ліву руку й наставивши вказівний палець, та раптом помітив, що маю на зап’ястку яскравий браслет, який здався мені схожим на голограму плетеної мотузки. Я опустив руку, проковтнув ті слова, що висіли мені на язику, зауваживши тільки:

— Тепер ти знаєш, як я до цього ставлюся.

— Я давно це знала, — сказала вона. — Пообідаймо разом на Шляхах Саваллів, за пів оберту, пурпурове небо. Домовились?

— Домовились, — сказав я.

— Тоді бувай. Доброго оберту, Сухаю.

— Доброго оберту, Даро.

Вона зробила три кроки й зникла, згідно з етикетом, у тому самому місці, в якому з’явилася.

Розвернувшись, я наблизився до краю ставка та утупився в нього, відчуваючи, як помалу розслаблюються м’язи пліч. В товщі води я бачив тепер Джасру та Джулію — вони робили щось із картами у Вежі Чотирьох Світів. А тоді над ними поплили смуги, наче жорстока реальність почала заступати собою порядок і красу. Смуги стали складатися в маску з неймовірними та жахливими рисами.

Я відчув руку на своєму плечі.

— Родина, — промовив Сухай, — інтриги та божевілля. Зараз ти відчуваєш на собі тиранію материнської любові, адже так?

Я кивнув.

— Щось таке казав Марк Твен [170], — промовив я, — що ми можемо обирати собі друзів, але не рідних.

— Не знаю, що собі намислила твоя родина, хоч і маю певні підозри, — сказав він. — Наразі залишається тільки спокійно чекати. А я б хотів дослухати твою історію.

— Дякую, дядьку, — відповів я. — Чому б і ні?

Отже, я розповів йому, що зі мною сталося, все, до кінця. Коли я був десь на середині оповідки, ми передислокувалися до кухні, аби знайти там щось перехопити, а потім на балкон, який плавав собі над океаном кольору лайма, над рожевими скелями в піні прибою та над пляжами, що розкинулися під смерковим небосхилом кольору індиго, де не було жодної зірки. Тут я дійшов до кінця своєї оповіді.

— Це більш ніж цікаво, — висловив своє враження Сухай.

— Так? Може, ти бачиш щось приховане від мене? — запитав я.

— Ти розповів мені надто багато, аби чекати від мене необдуманої відповіді, — відказав він. — Поки що залишімо все, як є.

— Добре.

Обіпершись об бильця, я дивився вниз, на воду.

— Тобі треба відпочити, — сказав він, трохи помовчавши.

— Гадаю, так.

— Ходімо, я відведу тебе до твоєї кімнати.

Він простягнув мені руку, і я взявся за неї. Разом ми провалилися крізь підлогу.

І я заснув, серед гобеленів та важких портьєр, в кімнаті без дверей, у маєтку Сухая. Можливо, кімната ця знаходилася на вежі, бо я чув, як проносяться вітри повз її стіни. Я спав і бачив сни...

Я знову був у палаці Амбера, знову йшов довгим Коридором Дзеркал, серед усього його блиску. Свічки мерехтіли у високих шандалах. Я не чув власних кроків. Дзеркала, в усьому різноманітті форм та розмірів, встеляли стіни й по праву, і по ліву руку. Я проминав себе самого в їхній глибині, відбиваючись, переломлюючись, викривлюючись, іноді помічаючи віддзеркалення своїх віддзеркалень...

Якась сила змусила мене зупинитися біля високого розтрісканого дзеркала в олов’яній рамі. Ще тільки повертаючись до нього, я знав, що побачу в ньому не себе.

І не помилився. З дзеркала на мене дивилася Корал. На ній була блузка персикового кольору, і вона не мала пов’язки на оці. Тріщина в склі розділяла її обличчя навпіл. Ліве око було зелене, як я і пам’ятав, а замість правого був Судний Камінь. Обидва ока, здавалося, сфокусувалися на мені.

— Мерліне, — сказала вона. — Допоможи мені. Це надто нестерпно для мене. Поверни мені моє око.

— Я не знаю, як це зробити, — відповів я. — Я не розумію, що відбулося.

— Моє око, — продовжувала вона, наче не почула мене. — У Судному Камені весь світ виглядає, наче рій сил... він холодний, такий холодний! І немає жодного затишного куточка... Допоможи!

— Я знайду, як це зробити, — сказав я.

— Моє око... — повторювала вона.

Я поквапом забрався геть.

З прямокутного дзеркала в дерев’яній рамі з вирізьбленим понизу феніксом на мене глянув Люк.

— Хай, старий дружбане, — промовив він, маючи дещо розгублений вигляд. — Мені аж свербить отримати назад меч мого таточка. Він тобі, бува, не траплявся?

— Боюся, ні, — промимрив я.

— Сором, що я так швидко втратив твій подарунок. Пошукай його, добре? У мене таке відчуття, наче він десь поблизу.

— Зроблю, — сказав я.

— Урешті-решт, ти теж спричинився до того, що сталося, — вів він далі.

— Твоя правда, — погодився я.

— І я страшенно хочу той меч повернути.

— Еге ж, — сказав я, простуючи далі.

Злобний смішок пролунав з овального люстра в темно-бордовій рамі праворуч від мене.

Розвернувшись, я побачив обличчя Віктора Мелмана, чаклуна з Тіні Земля, з яким у мене була сутичка на початку моїх бід.

вернуться

170

Марк Твен (англ. Mark Twain), справжнє ім’я Семюель Клеменс (англ. Samuel Clemens, 1835-1910) — американський письменник, журналіст, гуморист, сатирик, дійсно, широко відомий своїми афоризмами. Але такого вислову (англ. «...being able to choose your friends but not your relatives») серед них немає. Схожий вислів зустрічається в американської письменниці Гарпер Лі (англ. Harper Lee; 1926-2016): «You can choose your friends but you sho’ can’t choose your family...» у романі «Убити пересмішника» (англ. «То Kill a Mockingbird»). Відоме також старовинне англійське прислів’я зі схожим змістом: «You cannot choose your family but you can choose your friends».

1 ... 192 193 194 195 196 197 198 199 200 ... 240
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)