У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Несуть коричневе рідиво, ділять, вирує пара; виловлюють гриби в коричневій рідині. Які милі всі! Які приємні! Як приємно пити, закушувати, спілкуватися…
Я переповнений коричневим рідивом.
На світанку я повертаюся додому, валюся в одязі на ліжко й засинаю. Сплячого, мучать мене напади печії, і напад уві сні стає гуртом гостей, що збігають до мене по сходах, вдираються в двері, лементуючи й змахуючи, і раптово зникають…
Пюре. Треба харчуватися самим пюре. Якщо я скажу: я хочу їсти пюре — засміються й скажуть: так їжте, хто ж вам заважає.
І дійсно, ніхто не заважає. Треба купити картоплі й попросити сусідку зварити мені пюре. Або піти до веґетаріянської їдальні. Зрештою, навіть бенкетуючи, можна замовити пюре.
Ексцентрично — але це так: я мрію про пюре! Я не хочу коричневих рідин. Але ж це мерзенне панське міркування. Адже багато хто мріє про м’ясо… Я переситився. У мене тугий гаманець. Я можу вибирати. Виходить, потрібно викинути гаманець, перестати заробляти, — можливо, це шлях до чистоти, що у думках моїх алегорично існує у вигляді пюре?
Я пишу віршовані фейлетони у великій газеті, за кожен фейлетон платять мені стільки, скільки одержує шляховий сторож на місяць. Іноді потрібно два фейлетони в день. Заробіток мій у газеті досягає семисот карбованців на місяць. Також я працюю як письменник. Я написав роман „Заздрість“, роман мав успіх, і мені відчинилися двері. Театри замовили мені п’єси, журнали чекають від мене творів, я одержую аванси.
І от у якомусь невидимому щоденнику я роблю запис: занадто багато бенкетів у моєму житті. Поверніть мені чистоту, я набряк… я знайду чистоту мою, втрачену невідомо де й коли. Життя моє потворне… я стану жебраком… Я схоплю кінчик нитки й розплутаю клубок».
Отже, радянській літературній номенклятурі жилося непогано. Балерина Майя Плісецька, котра саме в родині Бріків познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Родіоном Щедріним, згадувала: «Грошей у них водилося сила-силенна. Вона смітила ними направо й наліво. Не вела рахунку. Коли кликала мене в гості, оплачувала таксі. Так з усіма друзями. Обідній стіл, що затишно притулився до стіни, на якій один до одного красувалися ориґінали Шагала, Малєвіча, Лєже, Піросмані, живопис самого Маяковського, завжди був повний страв. Ікра, лососина, балик, шинка, солоні гриби, крижана горілка, настояна по весні на бруньках чорної смородини. А із французькою оказією — свіжі устриці, мідії, запашні сири».
«Письменники не голодують, — так само стверджував критик В. Полонський 1931-го року. — Заробляють більше, ніж письменники в будь-якій країні. Ніколи письменник не був у такій пошані, як тепер. За ними доглядають. Видають пайки. Забезпечують усе, що треба. Особливо попутники: ці — постійні іменинники. Нещодавно видали 70-ти письменникам, по-перше — пайки: ікра, ковбаса, усяка їжа із раднаркомівського кооперативу, все, чого позбавлені прості смертні. Крім того — по ордеру на покупку речей на 300 крб. — за дешевою ціною. Багато хто одержав квартири в кооперативному будинку письменників, тобто вибудуваному на гроші уряду. Леонов заробляє тисяч до 50-ти в рік, Пільняк — не менше. Нікіфоров — пролетарський письменник, дещо менше. Новіков-Прібой — каже Н. П. Смірнов — тисяч сто в рік. Гладков близько того. Але незважаючи на це — всі вони незадоволені. Їм здається, що їх притискають. Усяку спробу оподаткувати на користь держави вважають замахом на кишеню й кричать „ґвалт“».
Половий. Художник Б. Кустодієв. 1920 рік
Тож не дивно, що частенько в житті пролетарських письменників виникла ситуація, коли «тут сперва запой, а после мордобой», як підказує Г. Русаков. Або й того гірше. Ось згадує наприклад, учасник шістдесятницької школи «барачної» поезії Є. Кропивницький про знайомого художника Ф. Чернова. Мовляв, пригостили його якось на дружньому обіді келишком вина. Без задньої ж думки, повірте! Ну, той, натурально, подякував і далі вже за столом — ні-ні. А наступного дня з’ясувалося, що ударився-таки в запой, сердега, і так пропив аж до останнього дня, коли руки на себе наклав. «При вході на Олімп, — напучує С. Залиґін у „Старечих записах“, — пред’являють книги, а не вози порожніх пляшок». Що ж поробиш, міг би відказати йому товариш Сталін, коли «інших письменників у мене для вас немає». На безриб’ї і рак риба, а в степу і хрущ м’ясо.