Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Навіщо поспішати? Краще зачекати до зими, — радили йому. — Тоді ви, капітане, легко зможете поповнити команду. У вас буде чудовий вибір. Моряки самі проситимуться до вас, причому дуже досвідчені. А зараз ви нікого не завербуєте ні за яку ціну.
— Я не можу більше чекати. Упораємося і вчотирьох! — рішуче відповів на це Амундсен.
Берінгову протоку «Мод» пройшла щасливо, але за кілька днів крижане громаддя загородило дорогу на північ. Сильні шторми і пошкодження корабельного гвинта остаточно визначили подальшу долю експедиції. Захоплена морською течією, «Мод» під напором криги прибилась до берега біля мису Серце-Камінь.
Третя зимівля тільки за сто кілометрів од Берінгової протоки була найважча. Один за одним налітали шторми, кожен з яких міг бути останнім для судна, нічим не захищеного з боку відкритого океану. Довкола бортів з гуркотом громадилися величезні тороси. А коли слабпув їхній натиск, корабельні снасті шарпав штормовий вітер, що приносив здалеку, з просторів замерзлого моря, громовий тріск льоду, і кидав судію на прибережні скелі. Наставала полярна ніч, і мороз дужчав. Холод обпалював обличчя, забирався в найменші шпарини, від нього не рятував навіть дуже теплий одяг. В ясному небі мертвим, крижаним блиском світилися зірки, що час від часу гаснули в тривожних спалахах полярного сяйва. Ще одна зимівля біля сибірських берегів… Чи остання?
Мрія про полюсний дрейф знову не здійснилася. Ще одне розчарування… Але Руал Амундсен намагався й знаку не подавати, як важко він переживає свою невдачу.
«На борту «Мод», — писав у своїх спогадах доктор Херальд Свердруп, — я мав можливість добре пізнати Амундсена — не такого, яким бачили його у святковій, урочистій обстановці, а такого, яким він був щодня: дбайливо одягнений, вибритий, хоч у цих безлюдних місцях дуже легко занехаятися. Його каюта завжди з самого ранку була прибрана, ніби приготовлена для прийому гостей. Кожен день він заздалегідь розплановував по хвилинах. У кают-компанію капітан завжди приходив перший. Рівно о восьмій сідав снідати. Якщо хтось із нас, заспавши, спізнювався, капітан зустрічав його незмінною усмішкою, але досить було йому кинути кілька необразливих ущипливих словечок, і винному ставало ніяково. Жарт Амундсена був колючий і влучний; капітан не щадив інших, але не жалів і самого себе.
Хоч би яка була погода — туман, сніговиця чи лютий мороз, — він щодня кілька годин у день бував на повітрі і радив робити це іншим.
«Цю звичку я засвоїв з дитинства. Тії я завдячую своїм здоров'ям, — казав Амундсен. — Адже я був хворобливою дитиною, і, якби не загартовував себе, мені довелося б усе життя чахнути десь за столом над паперами. Та я вчасно зрозумів, що в таких умовах умер би з нудьги».
Багато годин він просиджував над записами, у вільні хвилини сам лагодив свій одяг, прав, охоче готував для всіх обіди, якщо не був зайнятий науковими дослідженнями обчисленнями чи спостереженнями. Жадібно поглинав книжки, легко запам'ятовуючи найдрібніші деталі. Його цікавило все. Він хотів усе збагнути, всього навчитися. Амундсен міг, наприклад, годинами розпитувати мене про наукові проблеми біології. Вечорами охоче бував у нашому товаристві. Слухати його було дуже цікаво, а розповідати він міг без кінця. В кожному учасникові нашої експедиції він умів збудити інтерес до якоїсь справи. Мав щодо цього незвичайні здібності, я сказав би, талант. Він міг би бути чудовим педагогом, улюбленцем студентів. Якщо хтось добивався успіху в роботі, він не шкодував похвали, цілком слушно вважаючи, що ніщо так не спонукає до праці, як заохочення. Ми всім серцем любили свого керівника, безоглядно корилися йому і всіляко старалися, щоб ніколи нічим не завдати йому прикрості.
Таланти Амундсена цінувалися тут ще більше, бо ми в цих пустельних місцях, без радіо, були повністю відрізані од світу. Він умів також тримати людей в шорах. Дбав про чистоту не тільки в буквальному розумінні: на «Мод» ніколи не пролунало жодного слова чи речення, яких не можна було б повторити у неділю вранці, виходячи з церкви. Хоч ні Руал Амундсен, ні інші члени експедиції не були похмурими людьми. Навпаки, на судні завжди, за будь-яких обставин, панував гарний, дружелюбний настрій.
Під час кількох зимівель на «Мод» я мав нагоду ближче познайомитися і з товаришами Руала Амундсена по його попередніх експедиціях. Усі вони підкреслювали, що з ним почувають себе безпечно. Він мав якесь надзвичайне вміння передбачати труднощі й перешкоди, що для всіх були несподіваними, і відважно долати їх. Він ніколи не виходив непідготовлений назустріч невідомому. Не випробовував долю, не будучи впевнений у своїх силах. Товариші по експедиціях любили його і ладні були піти за ним хоч у самісіньке пекло. Вони відчували його велику братерську любов і віддячували йому сторицею. Вони ніколи не критикували його, нічого від нього не вимагали.