Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Ваш паспорт?
Чиновник швидко розкрив документ, кинув оком на фотографію, потім на довгу, посріблену бороду, на великі темні окуляри, за якими ховались очі пасажира, і, зніяковівши сказав:
— Пробачте, містере Джонсон, я помилився. Ви так схожі на одного чоловіка, що я подумав… Дуже перепрошую. Які гарні у вас дочки, — докинув він, з цікавістю позираючи на дівчаток, екзотична врода яких впадала в очі.
Містер Джонсон, мешканець Нью-Йорка, сходив уже по трапу на берег, а чиновник усе дивився йому вслід.
— Ці широкі плечі, постава, цей ніс… Я дав би голову на відріз, що це наш Амундсен, — промимрив він собі під ніс.
Чиновник таможні таки мав гостре око. Чоловік з великою бородою, в окулярах справді був Амундсен. З'явився він у Норвегію з американським паспортом, під чужим прізвищем. Це вперше Амундсен повертався на батьківщину, не здобувши сенсаційної перемоги. І тепер прагнув тільки одного — щоб йому дали спокій.
У великого полярника вже виник новий сміливий план, але він поки що не хотів нікого втаємничувати в нього. Амундсена тепер не кидала думка про використання в полярних експедиціях літаків. «Може, то й добре, що війна завадила мені тоді, в 1914 році, полетіти на машині, побудованій з дерева й полотна», — міркував він.
Тепер з'явилися літаки пової конструкції — з дюралюмінію. Нещодавно літак тину «юнкерс» побив світовий рекорд, протримавшись у повітрі двадцять сім годин. Ця подія розбудила давню мрію Амундсена. Bin захоплено вчитувався в опис чудового польоту. «Оце саме те, що мені треба, — думав він. — Така машина цілком могла б перелетіти Північний Льодовитий океан від Барроу до Шпіцбергену. Я перевірив би, чи немає в океані ще не відкритих островів і, хтозна, може, навіть невідомого материка».
«Невже щастя знов усміхнулося мені? — писав він у щоденнику, повернувшись до Крістіанії і довідавшись, що норвезький стортінг цього разу без будь-яких прохань з його боку виділив йому кредит в сумі півмільйона крон. — Чого раптом така манна з неба? Адже дрейф «Мод» не мав ніяких сенсаційних наслідків».
Та невдовзі Амундсен зрозумів усе. В 1922 році Європа вступила в смугу економічної кризи. Вартість грошей падала мало не з кожним днем. І незабаром виявилося, що жест стортінга був не таким уже й щедрим. Проте Амундсен не втрачав надії, що звершить іще щось у своєму житті, хоч знаменитий лондонський кардіолог, у якого він консультувався, відверто сказав, що стан його здоров'я викликає серйозне занепокоєння.
— Чи не пора вже вам, капітане, подумати про відпочинок? — заявив професор. — Справа тут не у віці, ваше здоров'я підірване постійним перенапруженням. Отруєння вуглекислим газом теж мало серйозні наслідки для вашого серця. Тепер його треба оберігати від перевтоми. Ви повинні подумати про себе, раз і назавжди розпрощавшись з полярними експедиціями. Інакше я не ручаюся за ваше серце.
— Яке щастя, що Ханни Хенрікке вже немає. Вона всі очі виплакала б з горя, побачивши твоїх дочок! Оце так устругнув! Чи мало за тобою дівчат зітхало тут, а ти… — Бетті енергійно поправила білий накрохмалений очіпок, що перехпябився, коли вона обняла свого пестунчика.
— Але ж, моя дорогенька… — пробував перервати потік її слів Руал. — Це не мої дочки, це прийомні…
Стара тільки махнула рукою.
— Я розуміюся на цьому ділі, досить лиш глянути… Мене не обдуриш. Як ти міг! Чому ти раніше нічого мені не казав? Це ж уже великі дівчатка. Ніде правди діти, вони навіть вродливі. Та маленька з чорними очима так і кинулась мені на шию. А в тієї старшої твої очі, тільки вії чорні. Я дала їм тістечка, бавляться там, на веранді. Як ти гадаєш, в якій кімнаті їх помістити?
Руал марно намагався вставити бодай слово.
— Одна втіха, що ти вже вгомонишся нарешті й сидітимеш удома замість гасати по світу. І то добре. А як ти думаєш, що їм приготувати на обід? А то я ніяк не можу порозумітися з ними, не знаю, що вони люблять.
— Їм усе буде до вподоби, Бетті. Усе, що зготуєш, і мені також!
Він полегшено зітхнув, коли згорблена тягарем років нянька зникла за дверима, і зручно всівся у кріслі. Гарно було вдома — тихо, спокійно. Над вікном нависла шапка снігу, і сонце засвітило на ній різнокольорові блискітки. Кущі його улюблених троянд у саду заховалися під білу пухнасту ковдру. Голі лози дикого винограду сміливо вигнались аж під стріху. В каміні полум'я лизало сухі березові поліна, від яких з тріском відпадали і скручувалися білі шматки кори. Вогонь відбивався в олов'яних мисках, що висіли на стіні, і в позолоченій рамі портрета матері над письмовим столом. На якусь мить Руалові здалося, що мати приязно усміхнулась до нього, так, як у давні роки, коли він прибігав з верфі, як тільки вона кликала його, у ті роки, коли все видавалося простим і легким. Він задоволено вслухався у бряжчання посуду на кухні й веселі голоси дівчаток, які, напевне, швидко знайшли спільну мову з Бетті. Лагідна усмішка осяяла обличчя Амундсена, стерши з нього печать суворості.