Контрольний укол

Мої нічні зміни закінчилися, і я не знав, радіти від цього чи сумувати. З одного боку, це було зручним для мого подальшого розслідування, а то я майже не бачився з нашими лікарями, а з іншого — було погано, тому що тепер Віку переводили на нічні чергування. На її місце ставили щойно прийняту медсестру Наталку, дівчину років двадцяти п'яти, мовчазну, серйозну, втім, я бачив її лише мигцем. Та й хто з новоприйнятих на роботу буде відразу поводиться…

Ігор моєму поверненню в денний графік зрадів. Взагалі-то, в нічні зміни заступав він, але сьогодні Надія Миколаївна з ним помінялася. Вирішувала вдень якісь свої проблеми.

— Ну нарешті! — посміхаючись, сказав він, вітаючись зі мною за руку. — Хоч зміну з тобою відпрацюю. А то з Надією вже замучився. То злюща — на драній козі не під'їдеш, то гарна, аж, солодкувата, але таку маєчню городить. Хто зрозумів жінку, той або став Богом, або… з'їхав з глузду. Втім, першого нам не дано. Ну, досить про неї, — залишив свої безплідні спроби філософствувати невтомний дослідник жіночої психології, — ти як поживаєш?

— Нормально.

— Щось ти змарнів трохи. А? Що за печаль-журба тебе точить? «Как, скажи, тебя зовут? Как, скажи, тебя зовут? И она ответила: «Победа!» — раптом заспівав жартівливим тоном мій колега, явно натякаючи на ім'я моєї дівчини.

— Пусте! — зніяковів я. — Просто ночі були важкі.

— Зрозуміло, тепер не до сну й не до їжі. До речі, моя Наталка нахвалялась вареників наліпити, — він допитливо глянув на мене. — З картоплею і капустою, — продовжував дошкуляти мені цей садист. — Мабуть, в гуртожитку смажиш по черзі картоплю та яєчню? — як у воду дивився мій проникливий друг. — Сам колись так жив, знаю. То що, домовилися?

Взагалі-то, я планував сьогодні постежити за нашим завідувачем, може, що цікаве вималюється. Але… вареники! Я, напевно, слабка істота, якщо так легко піддаюся на вмовляння. А втім, стежити за шефом все одно доведеться під час трудового дня, а після роботи він, як повсякчас, сяде у свої «Жигулі» і бувай здоровий! Не бігти ж мені за ним по дорозі, розпитуючи на ходу у стрічних перехожих, куди поїхала біла «п'ятірка»? Або не ховатися ж у багажнику з надією підслухати його таємну бесіду з потенційними замовниками? Отже, нехай він їде, куди захоче, а я — в гості на вареники.

Дивно, але всі ці думки якимсь чином миттю промайнули в моїй голові, тому що, коли мій співбесідник запитав: «То що, домовилися?» — я відразу ж кивнув головою:

— Добре.

— От і чудово! — зрадів Ігор Петрович, — зараз зателефоную дружині, що у нас будуть гості.

День у відділенні почався традиційно. Після обов'язкової п'ятихвилинки я зробив обхід, написав щоденнички в історіях хвороб, відкоректував лікування і, не зважаючи на прохання Ігоря хоч трохи погомоніти, під різними приводами перебував більше в коридорі, щоб спостерігати за кабінетом Віктора Тихоновича. Той теж займався буденними справами. То сидів у себе й крізь зачинені двері було чутно, як він перемовлявся з кимось по телефону, то оглядав хворих у своїй палаті, то із старшою медсестрою розбирав і підписував якісь папери, то ходив у справах до головного лікаря. Але під кінець робочого дня мені, здається, все-таки пофортунило. Солідний сивий чоловік з акуратно підстриженими вусами, в елегантному костюмі та лакованих туфлях статечно пройшов до кабінету Віктора Тихоновича, і завідувач шанобливо вітався зі своїм відвідувачем.

Я кілька разів поволі проходжався повз кабінет, але звідти доносилися, як на зло, лише нерозбірливі глухі голоси. А коли в коридорі нікого не було, я зважився на відчайдушний крок: з надією почути ключові слова їхньої бесіди, я підійшов до дверей і притулив до них своє зацікавлене вухо.

Ви, звичайно, сміятиметеся, але закон підлоти, що не підводив мене ніколи, чітко спрацював і цього разу! Двері раптом рвучко розчинилися, і я ледве не впав у обійми свого шефа! Віктор Тихонович, обірвавши фразу, стурбовано запитав:

— Ви до мене, Василю Васильовичу?

Голова моя нічого не встигла зметикувати, лише, напевно, автоматично спрацювали м'язи шиї, бо вона сама від ганьби знесилено впала, зобразивши щось подібне до кивка.

— Почекайте трохи, — кинув мені завідувач і, звертаючись до свого гостя, закінчив: — Добре, Іване Сергійовичу, везіть батька, як ми і домовилися!