Контрольний укол

Вранці наступного дня на мене чекав черговий сюрприз. Взагалі-то в цьому слові, окрім несподіванки, припускається ще і якесь приємне значення, але в моєму випадку радісного було мало. І чому — ви зараз зрозумієте. Після п'ятихвилинки, коли нарешті пролунали завершальні слова шефа «всі вільні», прозвучала нова фраза, яка стосувалася вже особисто мене:

— Василю Васильовичу, затримайтеся, будь ласка.

Час, протягом якого всі залишали кабінет, я провів у напруженому очікуванні. Страшно не люблю невизначеність! У голові промайнуло декілька варіантів розвитку подій, і всі, безумовно, негативного плану. Але все виявилося зовсім іншим і набагато гіршим.

— Ви, звичайно, знаєте про те, — почав Віктор Тихонович, проходжуваючись біля столу, — що недавно загинула наша медсестра Поліна Аркадіївна. Слідчий, якому доручено вести цю справу, вже приходив до нас, розмовляв з усіма. Тепер йому треба поговорити з Вами. Він обіцяв бути о восьмій тридцять.

У цей момент у двері постукали.

— Аж ось і він. Легкий на поминки, — шеф вдався до чорного гумору.

І справді, двері прочинилися і в отворі з'явився чоловік середнього зросту у цивільному, з чорною шкіряною текою під рукою.

— Дозвольте?

— Так-так, заходьте, Миколо Тимофійовичу.

— Здоров'я бажаю.

— Здрастуйте, — поздоровкалися й ми.

— Доктор уже чекає на Вас. Розташовуйтеся в моєму кабінеті, а я, вибачте, залишу вас. Справи вимагають, — і завідувач із задоволенням ретирувався.

При появі слідчого я встав і тепер стояв, не знаючи, що мені робити далі. Руки я то зчіплював спереду, ніби захищаючись, то закидав їх приречено назад у позу ув'язненого.

А слідчий поклав теку на стіл, не поспішаючи дістав з внутрішньої кишені піджака гребінця, причесав своє світло-каштанове, зовсім не сиве волосся, хоча віку він був досить зрілого. Його зморшкуватий лоб, відвислі брижі на щоках і масивний ніс робили обличчя рельєфно виразним. Але воно було зараз непроникним і тому викликало у мене хвилюючу настороженість. Він почував себе досить упевнено в цьому кабінеті: всівся в крісло шефа, розкрив свою теку, дістав з неї листи чистого паперу, переклав їх копіркою, скріпив, узяв ручку і лише тоді, мигцем поглянувши на мене, недбало кинув:

— Сідайте, лікарю.

Я сів.

— Мене звуть капітан Касьянов Микола Тимофійович. Я — слідчий, — і, втупившись у мене похмурим проникливим поглядом, додав: — займаюся справою убитої медсестри Коритіної.

Записавши мої паспортні дані, він зіщулив очі і, підозріло оглянувши мене, поволі вимовив:

— Ну, розповідайте.

У животі моєму похололо, а в голові раптом закрутилося, ніби там щось відірвалося від своєї опори й піднялося вгору. Я навіть на мить втратив орієнтацію: де я? що я? І коли б не різкий телефонний дзвінок, що пролунав у кабінеті, я б, напевно, зараз почав відверто розповідати йому, як я в дитячому садку заховав плюшевого ведмедика, а в шкільного сусіда по парті стягнув ковбасу з бутерброда.

Микола Тимофійович узяв слухавку.

— Так. Ні. Це капітан Касьянов. Слідчий. Так. Ні, він буде за півгодини.

Було чутно, як у слухавці полегшено зітхнули.

Капітан знову втупився у мене, але цих декілька секунд мені вистачило, щоб прийти до тями.