Контрольний укол

Я аж зупинився. Було якось незвичайно говорити про себе в третій особі, причому з таким самоприниженням! І що далі? А далі цей «капловухий бовдур», затаївши образу, нікому не сказавши ні слова, їде розбиратися до неї додому. Та впускає його у квартиру. Після нічного скандалу й «домашнього концерту» з чоловіком вона, безперечно, збуджена і вихлюпує йому в очі все, що про нього думає. Той, зорієнтувавшись в обстановці (чоловік до нестями п'яний), хапає ніж і… А що? Цим лікарям не звикати різати. Все. В'язниця. Від п'яти до десяти. Або більше.

Я знесилено сів на ліжко. Як казав у таких випадках мій тато: «Є конкретна пропозиція — треба щось робити!». Саме так: щось! Розповісти всю правду слідчому Касьянову? Але, по-перше, особливого бажання бачити його я щось не відчував, а, по-друге, навряд він мені повірить: подумає, що я вивертаюся, намагаюся виправдати себе. Треба шукати справжнього вбивцю.

Є одна зачіпка. Зять Пономаренко. Адже він про щось домовлявся з кимось із докторів. Швидше за все, схема була такою. Старих хворих родичів клали в лікарню і тут, так би мовити, прискорювали їхню кончину. Зрозуміло, за певну мзду. Тому що вони, бачте, заважають молодим: займають квартири, ховають гроші, затримують спадщину й таке інше. А так — тишком-нишком, все як годиться. І самі не мучаться, й іншим не перешкоджають.

Ну, вийду я, припустимо, на цього зятя. У кращому випадку він скаже: «Так, домовлявся з дільничним лікарем, а як же? Без його направлення не можна». А в гіршому — пошле подалі або ще відлупцює. Такі хлопці — відчайдушні. Ні, саме тут, у відділенні, треба шукати кінець ниточки. Адже хтось же з лікарів керує цим. І якщо у нього вже є клієнтура, то будуть нові хворі і… нові смерті. Що ж, шукатимемо.

Я ліг, але ще довго крутився, все ніяк не міг заснути. Але сон все-таки зморив мене. Вірніше, не сон, а якесь забуття. Снилося, що я зі своїми вірними помічницями, Вікою та Світланою, пробираюся темними закутками, натикаючись на огорожі, стіни, і раптом перед нами з'являється якась фігура. Обличчя не видно, але я знаю, що це зять Пономаренко. Він говорить несподівано лагідним голосом:

— Давайте я вас всіх полікую. Я вже домовився з доктором! — і замахується на нас величезним шприцем.

Ми біжимо у зворотний бік. Ніби врятувалися. І тут перед нами виникає вже величезне обличчя слідчого Касьянова, воно зблизька дивиться на мене і єхидно так запитує:

— А у Вас комплекси є?

Дівчата мовчать, а я візьми та ляпни:

– Є!

Обличчя його раптом спотворюється злістю, і він кричить:

— Це ти убив Коритіну!

Я схоплююся весь спітнілий! Мірно цокає будильник. Тиша. Хух! І приверзеться ж таке! Потім знову задрімав. Тепер уже сниться, що я в зоні, у куфайці і чомусь без шапки. Моя лиса голова з відстовбурченими вухами схожа на трилітрову каструлю з великими ручками. У ній щось вариться, навіть йде пара. Бачу маму, вона хапається за серце і сідає. А батько, підтримуючи її, говорить, як завжди, упевненим тоном: