Легенда золотої кицьки

Перша справа — забрати мій рюкзак. Друга — позбутись ножа.

Свята, а дівчину звали саме так, вирішила провести мене до набережної, де я й лишив свої пожитки. Пам’ять потроху прояснювалась, і про власний наплічник я згадав досить швидко. Він, на диво, був там, де я його лишив. Чорна тканина сиротливо чекала нас на тій самій лаві коло моря, де ще вчора я розпивав спиртне у компанії безпритульного.

По дорозі я роздивлявся сонцеволосу дівчину з великими блакитними очима. Її чудове виразне обличчя здавалося дуже знайомим. Але згадати, звідки я можу знати її, не вдавалось.

Ми йшли тихо, майже без розмов. Чомусь Свята вирішила, що вона відповідає за мене і має прослідкувати, чи все буде добре, і чи не втраплю я у чергову халепу.

Нарешті ми підійшли до лави.

Я бадьоро підхопив із дерев’яних дощок свій рюкзак і почав передивлятись, чи лишилось у ньому хоч щось? Окрім мого нехитрого скарбу (це переважно були шкарпетки, труси та футболки, а також невеликий складний ніж) всередині майже нічого не лишилося. Всі гроші, що були у гаманці, зникли. Всі корисні речі — теж. Єдине, що брудною плямою майоріло на дні — великий тесак у поліетиленовому пакеті. Сліди запеченої колись червонястої рідини бурими цятками нагадували про ту кров, яка назавжди всоталася шкірою моїх рук.

Тесак блиснув на сонці.

Я тривожно здригнувся: не чекав його тут побачити — і швидко закрив блискавку так, аби Свята не встигла нічого помітити.

— Щось трапилось? — перепитала здивовано дівчина, яка скоса поглядала на мої дії.

Я ковтнув те, що підступило до горла, і спробував мовити більш-менш спокійно.

— Трапилось.

Я закинув наплічник на спину. Треба було якнайшвидше розпрощатися із моєю новою знайомою та позбавитись нарешті цього клятого знаряддя вбивства, але я чомусь вагався.

— Посидиш зі мною біля моря? — раптом мовила Свята.

На березі було дуже багато людей. Я не уявляв собі, як можна лишатись у такому небезпечному та нервовому оточенні. Втім, чому я назвав це місце небезпечним? Хіба туристи можуть бути для когось загрозою?

Малюки підставляли сонцю голі спини, будували замки, що їх одразу ж змивали морські хвилі, бризкалися солоною водою та гамірно вирішували вселенські питання: чи їсти їм фрукти, чи слухатися товстоногої бабусі, чи ображати менших жабенят, що плавали коло самого берега.

Я посміхнувся сам собі — то саме цих небезпечних туристів я боюсь?

Зітхнувши, я взяв себе у руки. Напевно, у мене починається параноя.