Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року у селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство провів серед мальовничої природи; зазнав відчутного впливу діда — 3.О.   Лисенка, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812 року, і був для свого часу людиною дуже освіченою, «знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем». Усе це дало перші імпульси до формування його світогляду.
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р.   Лисенко, батько М.В.   Лисенка. Разом з М.   Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О.   Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М.   Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я.   Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І.   Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
 Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
Перейти на страницу:

Слiпий кобзар, з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурi i спiвав натхненну думу:

Он славо, козачая славо! Така твоя доля кривава… Ти за щастя рiдного краю Закликаєш нас завжди до раю!..

Але в одну мить з свистом прилетiла стрiла i встромилася у саме серце народного спiвця… Затерпло воно, прикипiвши кров'ю, i навiки затих його голос пророчий.

Козаки вiдбивались завзято, кожна куля несла у ворожi лави певну смерть, але на кожну кулю летiли з ворожого стану цiлi сотнi куль, i стукали вони об козачi кiстки, пронизуючи наскрiзь тiло. З гуком та гамором кинулися з трьох бокiв розсатанiлi вороги на невеличку юрбу козакiв; усi вони ринули натовпом — i поляки, i нiмцi, i татари — з хижим воєводою Чарнецьким на чолi.

Замовкли вибухи, i почалась нерiвна рукопашна рiзанина. Пораненi стрiлами, котрi ще стримiли у них па тiлi, лицарi-борцi налягали своїми останнiми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвiрiлi козаки з нелюдською силою рубали голови ворогiв, сiкли їм шиї, кришили кiстки i самi падали пiд ударами шабсль без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися.

— Гей! — гукнув слабнучим голосом увесь скалiчений сотник. — Боронитися нам бiльше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братцi, один одного!

— Чуймо, пане сотнику! — вiдповiло навколо небагато вже голосiв.

I сп'янiлi вiдважнi козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовитi почали рубати один одного.

Усi вже товаришi полягли навколо сотника, вже вiн востаннє зацiдив свому щирому друговi перначем по чупринi, коли раптом схопили його за плечi п'ять дужих татар i накинули на шию аркана.

— Гей, братцi, не давайте мене живцем на муки! — пiдняв до мурiв помутнiлi очi сотник. — Дочко! Не давай батька!

— Не дам, тату! — вiдповiла твердим голосом Орися i стрельнула з мушкета йому саме в голову.

Куля добре влучила i заспокоїла сотникову турботу на вiки вiчнi.

Орися миттю спустилася з муру, прямуючи до ляди над льохом. Там уже стояла Катря з двома факлями. Розлiгся тягучий дзвiн "по мертвому" i прокотився сумною луною геть по долинi.

Всi, що були ще живi, святобливо увiйшли у вiдчиненi дверi церкви i засунули їх тяжким засувом. Панотець Василь у чорнiй ризi, роздавши усiм по запаленiй свiчцi, почав правити заупокiйну панахиду по душах, що стояли вже перед ворiтьми iншого, невiдомого життя…

А вороги, густими хмарами оточивши замковi мури, не наважувались лiзти на них, жахаючись шаленої вiдваги "схизматського бидла".

Викликалось кiлька завзятцiв. З острахом полiзли вони по драбинах на самi мури i здивувались такiй несподiванцi: на дворi замку все було пусто. Ця вiстка зразу облетiла все вiйсько; воно аж загуло вiд радостi, i у вiдiмкнуту браму посунуло цiлими хмарами зажерливе до грабiжки, хиже вiйсько.

А з церкви було чутно журливi спiви, i сумнi акорди тихо коливалися у спокiйному повiтрi. Покидаючи цей свiт, осяянi тьмяним блиманням свiчок, усi спокiйно дожидали смертi й велебно спiвали: "Co святими упокой, Христе, душi раб твоїх…"

А глибоко в льоху пiд церквою блимала факля, увiткнута в землю, де Орися, трiпочучи серцем, дожидала Антося. От у дверях дзенькнув замок, i вiн, її виправданий друг, з'явився перед її очi, повний щастя.

— Мiй любий! — кинулась до нього Орися. — Тепер я скажу, що кохаю тебе, кохаю святою любов'ю i життя своє безталанне зiллю з тобою навiки!

— Навiки! До могили й за могилу! — з палом вигукнув Антось, схоплюючiї її в обiйми.

— Пора! — здалека почувся оклик в льоху. — Пiдпалюють церкву!

— Пора! Летiмо ж, мiн орле сизий, укупi! — мiцно обняла Орися ошалiлого вiд щастя друга свого i лiвою рукою кинула факлю в бочку з порохом…

Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося… "Орлине гнiздо" укупi з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повiтря. Але не чутно було вже нi гуркоту, нi трiскоту руїни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони в осяяну довiчним сяєвом далину, де нема нi слiз, нi ридання, нi тяжкої журби, нi злоби, де панує лишень одна свята любов…

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)