Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
- Автор: Старицкий Михаил Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
VIII
Сивий, зовсiм лисий дiд стояв у бiйницi рогової башти i пильно стежив старечими очима за боротьбою; бiля його стояла блiда, зi зцiпленими зубами, з божевiльне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть i ще робиться навколо. Душа її, покинувши тiло, здавалось, тiнню лiтала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи вiддалiк вiд цiєї групи, спершись головою на камiнь, зосереджена в самiй собi, застигла в однiм охопившiм її iстоту почуттi; вона зимно дивилася на тусьменiючу далину. Скоро грiм гармат, що нiс округи смерть i розрух, зненацька несподiвано замовк i завмер перекотливою луною. Орися очунялась i обернула здивованi очi на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води пiдказали їй, що це штуки молодцiв-запорожцiв. Слiдуючi прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її блiдi щоки фарбу задоволеної гордостi i захвату. Вона пiдiйшла до дiда й велебно промовила:
— Дiду! Ви, що вже нажились на своїм вiку i своїми дiлами придбали собi славу, можете вмерти тепер радiсно, з великою втiхою. З такими дивовижними душами, як он тi, бути в однiм мiсцi — надмiрне щастя!
— Велике щастя, дитино моя, — вiдповiв зворушений дiд, — велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синiв i таких дочок, як ти!
— Я Ще не вспiла, дiду, нi натiшитися життям, нi зробити нiчого на користь моїй бiднiй Українi…
— Ще зробиш, — сказав прорбчо дiд.
— Нi, нi! Час мiй урвано, i вже надходить його близький кiнець; одного тiльки б прохала я в бога — зумiти вмерти так, як умiють вмирати нашi не знаючi жаху орли.
Саме тодi, як упав Вернидуб, з мiстечка розiтнувся глухий, довгий вибух; в повiтрi почулося якесь чудне гудiння, змiшане з свистом, i по водi коло польських драгунiв в багатьох мiсцях пiдскочили бризки i бульбахи; четверо коней впало, останнi жахливо метнулися вбiк. Сполохались уцiлiвшi драгуни i прожогом помчалися до млина, втiкаючи вiд картечi.
— А чи не можна, дiду, от з цiєї плющихи послати їм гостинця навздогiн? — спитала дiда Орися.
— Нi, не повернеться, — сказав дiд, — вона наведена лише он на той шлях.
Усi глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, i побачили наближаючогося вершника на баскому конi i в блискучому панцирi; за ним їхали два шляхтичi, улани й кiлька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники пiд'їхали занадто близько i почали розглядати мури й окопища.
— От цих добре можна шелеснути, — сказав дiд, i Орися запалила з його люльки гнота.
— Стривай! — скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря. — Не пiднось гнота! Знаєш, хто це?..
— Неприятель, ворог нашого народу, — байдуже вiдповiла Орися.
— Знаєш хто? — хвилювалась все бiльше подруга. — Це Антось, це Корецький твiй… Скарай мене пречиста дiва, коли брешу!
Мов ток електричний пробiг по нервах Орисi; вона опустила запалений гнiт на плахту i, захистивши лiвою рукою очi, вп'ялась у цього лицаря поглядом… Так, сумнiву нема, — це вiн, її брат, її друг, її… коханець! Це його чудовi, глибоко заглядаючi в душу очi; це його русявi кучерi вибились з-пiд шолома; це його ухмiлка осяває теплом благороднi риси молодого обличчя…
Чимсь гарячим сповнилось її затрiпотiвше серце i вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарiтись червоною зорею її блiдi лиця, блиснути чорним алмазом очi; груди сколихнула хвиля забутого щастя…
Весна, сп'яняючi пахощi квiток, лагiдне сяяння мiсяця, тихi розмови, радiснi мовчання пiд дзвiнке тьохкання соловейка й цi, дивлячiся закохано-велебно, очi, — все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.
— Орисю, вiн, либонь, пiзнав тебе! Дивись, — хвилювалась Катря, — який вiн славний, коханий твiй…
Буцiм нiж перевернувся в серцi Орисi, фарба збiгла з її обличчя, i брови суворо нахмурились.
— Коханець! — вiдгукнулась вона глухим голосом. — Зрадник! Невiра!
Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, i, перемiгши бiль, приставила до полички гнота.
Гримнув вибух, двоє вершникiв впало. Дiд обняв оскаженiлу Орисю i надтрiснутим вiд здавлених слiз голосом сказав:
— Вище вiд цiєї любовi до своєї вiтчизни, дитино моя, немає на свiтi!
Прискакав до греблi воєвода Чарнецький; в лютостi, не знаючи, на кому зiгнати свiй гнiв страшенний, звелiв вiн негайно запалити млин i дозволив летючим загонам укупi з татарами сплюндрувати i зрабувати всi окружнi селитьби, не милуючи нiкого, навiть кiшки.
— Ясний гетьмане, — обернувся вiн до пiд'їхавшого Лянцкоронського, — моє передчуття справдилось — жменя проклятого бидла заподiяла новi рани нашим славним бойовим силам!
— Так, я бачу, — сказав з сумною ухмiлкою Лянцкоронський. — 3 Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опрiч мiцних природних позицiй, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левiв!
— О, це гiєни — не леви! Вони заплатять менi сторицею за кожну краплину кровi шляхетного славного лицарства!
— Доки вони заплатять, багато ще проллється цiєї шляхетної кровi! — вiдповiв замислено польний отаман i пiсля невеличкого перестанку додав: — Чи не можна б для виконання цiєї навiженої i безцiльної вигадки вжити хоч татар?
— На штурм вони не пiдуть, та й мiсцевiсть не дозволить менi розгорнути свої сили! — вiдповiв Чарнецький. — Помiж ними i так вже чути нарiкання, i я дозволив кiльком загонам понишпорити в околицях.
— Руїна, одна руїна, i новi болячки ойчизнi, i новi краплi отрути в серця розлютованих дiтей великої i славної колись Польщi! — зiтхнув важко Лянцкоронський.
— Не дiтей, а гадюк, ясний гетьмане, — вiдповiв, скипiii-ши, Чарнецький, i полум'я нелюдської ненавистi свiргонуло в його очах. — Я, проте ж, придумав для них частування, услiд за котрим пiдуть i татари.
— Яке ж? — зацiкавився гетьман.
— Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирiй, випущу всю воду з озера в провалля, i тодi суходолом полiзуть i татари i дощенту знищать це гадюче кубло!..
— Люто придумано, пане воєводо! — завважив гетьман. — Саме пекло навело тебе на цю думку…
— Воно ж завтра i потiшатиметься на бенкетi кривавому, коли пiсля розруху з гармашнi вашої вельможностi сарана налетить ззаду! — I Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навiть здригнувся вiд жаху Лянцкоронський i раптом повернув коня.
Коли вже стемнiло зовсiм i нових нападiв навряд чи можна було сподiватись, Орися пiшла до своєї свiтлицi в роговiй баштi i по дорозi зустрiла бабусю.
— Вклонявся тобi, доню, батько твiй, — сказала бабуся, поцiлувавши свою Орисю в чоло, — i звелiв переказати, що господь бог огрiває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце i не слабшає силою дух, що й тобi вiн його посилає вкупi з батькiвською молитвою.
— Спасибi тобi, неню, за переказане вiд його слово, — обняла бабусю Орися, — воно ще надає менi сили; отцева й матчина молитва зi дна моря вертає, з тяжкої неволi визволяє… Що ж, як там? — додала Орися. — Чи багато постраждало за правду?
- Є вже таки чимало в божому раю, — зiтхнула глибоко бабуся, похитавши головою.
— Так, в божому раю, — пiдмiцнила Орися, здiйнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебнi очi, — я цьому глибоко вiрю, — i, помовчавши трохи, спитала: — Ну а як же там окопища, ще не зовсiм розваленi? А з гармат чи вцiлiла ж хоч одна?
— Окопища розвалено, але їх уночi полагодять; а з гармат же тiльки товстопузиха ще держиться та баба, останнi ж усi пiдбитi, — говорила спокiйно бабуся, — а то й їх якось прилаштують… Еге, я й забула, про що мала казати, — заметушилась бабуся, до тебе батько прислав двох поранених…