Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
- Автор: Старицкий Михаил Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
Орися схопилася мов несамовита i довго вiд жаху не могла зрозумiти, де вона i що з нею робиться. Вона тiльки почувала, що пiдупадi сили її зпоп почали зростати i що треба їй насамперед поспiшитися, бо час, либонь, минув; зрештою згадала вона все i стурбувалась.
— Катре! Катре! Де ти? — кричала вона у тьмi, повертаючи голову i туди, i сюди.
Але Катря спала собi безпечним сном, i довго прийшлось Орисi кричати без вiдмови, доки, помацки посуваючись край стiни, вона випадком не знайшла її на лубках.
— Вставай, Катре! Ми з тобою розiспались, — смикала Орися її за плече, — вже нiч минула, а може, й друга почалась. Нам треба мерщiй вийти на свiт i довiдатись, що там з нашими сталось.
— А! Ходiм! — скочила Катря i впала, спiткнувшись на лубки.
— Сторожко-бо! — скрикнула Орися. — Ти зi сну собi ще й голову розсадиш. Ходи за мною! — i вона помацки майже поповзла, прямуючи до блiдої кулястої плями свiтла.
Як тiльки Орися з Катрею вилiзли з льоху на свiт божий i пiдбiгли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засiду. Катря очi пасла на стягу, що мальовниче маяв у повiтрi i побiдно гнав переляканого ворога.
— Це вiн! Це моя дружина! — велебно шепотiла вона.
— Так! Це нашi знов женуть ворога, i нема смертi їх славiї! — обняла її Орися.
Але цiєї ж митi дорогий стяг урвався з кручi i щез у проваллi.
— Ай! — скрикнула несамовито Катря. — Вiн пропав! — I вона кинулась на край муру, витягши вперед руки. Але Орися спинила її.
— Нащо ж менi тепер жити? — спитала ледве чутно Катря, стараючись випручатися з Орисиних обiймiв i диким, блукаючим поглядом дивлячись перед себе.
— Для того, щоб помститися! — вiдповiла їй Орися, мiцно стискаючи її похоловшу руку, — помститись над катами нашої країни i над убийцями наших батькiв i чоловiкiв!
У своїй свiтлицi в роговiй баштi, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом i ставом i куди вже раз був направлений вибух, сидiли Орися i Катря.
Остання, з божевiльним, палким поглядом в очах, була нерухома i навряд чи розумiла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася внутрiшнiм вогнем i, насуплюючись, шепотiла тiльки одне слово: "Помститись!"
Коли ж Орися, ставши перед образом, освiтленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: "Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо анi свого життя, анi життя близьких i дорогих нам людей, але продамо його за тисячi смертей ворогiв божественного слова її розiп'ятого сина!" — то й Катря пiднесла свої руки до образа i вимовила твердо й виразно:
"Заприсягаюся помстити!"
Тодi саме увiйшла до свiтлицi бабуся i сповiстила, що до башти пiд'їхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з бiлими хустками на списах i засурмили. Орися хапливо вийшла з свiтлицi, доручивши про всяк случай бабусi доглядати за Катрею.
Пiднявшися на горiшню площу башти, вона при яснiм сонячнiм свiтлi зараз впiзнала в тiм шляхтичi свого друга й коханця Корецького, про котрого думала, що вiн вбитий її ж рукою, — пiзнала i остовпiла. I почуття радостi, що вiн живий, i прилив колишнього щастя, i гострий бiль, заподiяний його зрадою, — все це вдарило їй в голову, схвилювало кров, зворушило гарячковим стукотом серце. Зворушення її було таке велике, що вона, втерявши сили, трохи була не урвалася з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за високий зубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе, — повними грудьми вдихнула свiжого морозяного повiтря i позвала на пiдмогу собi охолонувший розум.
— Стрiляй з плющихи! — скомандувала вона двом козакам, що стояли коло гармати. — Нiяких перемов!
Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, i увесь набiй пролетiв понад їх головами, не зачепивши нiкого; тiльки двоє коней пiд татарами шелеснулись убiк, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов вiд корчiв, тiльки переставив ноги i повiв ушима, та й сам шляхтич, склавши навхрест руки, непорушне сидiв на конi, не зводячи очей з високої башти, буцiм чекав своїми грудьми на бiльш влучний стрiл. Молодцi хапливо заправили новий набiй i навели плющиху на непорушну мету. Але Орися спинила їх порухом руки i, знесилена, опустилась на камiнь, вiдкинувши голову назад, на холодну стiну.
Минуло чверть години. Невважаючи на пiднятi вгору два списи з бiлими хустками, такої ж самої ознаки згоди на баштi не виставляли, — залiзна брама лишалась зачиненою, i висячий мiст висiв на гаках.
Тодi вершники з'їхались, поговорили про вiщось, i один з них, вийнявши лука, натяг i пустив тятиву; стрiла злетiла вгору, спинилась там на мить i потiм, зробивши пiвкола, з силою вдарилась край п'яти башти i задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стрiли i знайшли прив'язаний до неї папiрець. Орися звелiла принести його їй i з пожадливiстю почала читати. Вершники тим часом пiд'їхали поза межу стрiлу i спинилися, очевидячки, чекаючи на вiдповiдь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж — до Орисi, а писав його до неї її коханець Корецький, на котрого вона вже двiчi пiдiймала смсртодайiiу руку; писав вiн ось що:
"Польний гетьман, яснiйший пан Лянцкоронський, дивуючись мужностi i одчайдушнiй оборонi жменi ваших борцiв i бажаючи дарувати життя останнiм завзятцям i їх родинам, радить вам вiддати замок на капiтуляцiю, лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вiльно вийти з сестрами, жiнками i дiтьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя i волi видадуть вам прохiднi Речi Посполитої листи. Коли ж ви зречетесь цiєї ласки i вперто змагатиметеся в своїм божевiллi, то вiн не пожалує тодi нi вашого, анi дiтей ваших життя i вiд "Орлиного гнiзда" не лишить i каменя на каменi. Речинець для розсуду i виконання цього ласкавого призволення скiнчиться увечерi.
Осаул Антiн Корецький". Далi, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисi:
"Сестро моя, життя моє i ввесь свiте мiй, Орисю! Чому доля не дала менi вмерти вiд руки твоєї? I щонайлютiша смерть була б менi в сто разiв легша й милiша, нiж та ненависть, яку ти до мене маєш… i маєш несправедливо. Ради моєї i твоєї матерi, що передчасно загинули вiд руки катiв, ради всього святого в свiтi дай менi можливiсть виправдатися перед тобою: я не смертi боюся, а лишень боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки ти не виставиш бiлої корогви на баштi i не впустиш мене хоча на годину повiдати тобi мою щиросерду й передсмертну сповiдь".
Лист затрiпотiв у руках Орисi, щось гаряче ворухнулося в серцi, сповнило вiдрадою груди i теплими самоцвiтами зросило очi; вона вiдiрвала той клаптик листа, де був припис до неї, i сховала його на своїм стурбованiм лонi.
Потiм вона встала i звелiла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди й отця Василя; на мурах же i баштах приказала поставити дiтей.
Коли всi зiбралися, Орися прочитала громадi листа Лянцкоронського i попросила всiх висловити свої думки про це на польовiй радi.
XI
На радi перше слово, певна рiч, було дадено панотцевi.
— Дiти мої! — почав вiн, розмiркувавши гаразд над змiстом листа Лянцкоронського. — Я вбачаю, що в цiй магнатськiй ласцi обiцяно вам тiльки життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано анi жодного слова, — її призначено на руїну й блюзнiрство.
— Не продамо нашої церкви i за наше життя! — вигукнув старий, сивий запорожець, що теж прийшов на раду.
— Не продамо! — гукнули навкруги й жiночi голоси.
— Життя, певне, коштовний дар божий, — провадив панотець далi, — але суть коштовнiшi дарунки, що наданi нам духом святим, це — чиста вiра в творця всесвiту. Життя — це часове благо, та навiть i не благо, а тягар душi. Душа ж безсмертна, i якщо її положено за "друзi своя", за святу вiру, вона досягне в свiтових житлах божих довiчного раю.
— Дак як же ваша рада, панове? Що вiдповiсти на цього листа, що нам прислано? — спиталась Орися.
— А ось що, сказав лисий дiд. — Зброї козак нiзащо на свiтi не вiддасть у руки ворожi; ми ж нi свого життя, нi життя наших жiнок та дiтей не цiнимо, а шануємо лишень нашу вiру святу, та рiдну Вкраїну, та свободу нашого вiльного люду!