Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
- Автор: Старицкий Михаил Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
— Де ж вони?
— Отам, коло твоєї свiтлицi.
— До смертi раненi? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати, — стривожилась Орися.
— Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога, — повiдала бабуся, — але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.
— Все ж таки треба б перев'язати i заживити їм рани, — клопiтливо говорила Орися, пiдходячи до свiтлицi, i зустрiла на порозi її двох козакiв — одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.
— Вiтаю вас з славою, лицарi, — сказала Орися. привiтно, — i заздрю вашiй славi!
— Не заздрiй, панно, — вiдповiв молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою, — слави тут про всiх не забракне, але от тiльки треба приготуватись i вам к завтрiшньому дню.
— Як? Хiба вже пригород не може триматися надалi? — спитала неспокiйно Орися.
— Поки зможе — втримається, — зауважив другий ранений, — але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як, — тож, стало буть, i треба приготуватись, щоб почастувати їх як слiд.
— Та хоч вiдпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.
— Не варто, панно, — вiдповiв молодий козак, — на одну нiч i працi шкода, все одно завтра новi будуть.
— Правду кажеш, хоч i молодий, — зауважив з усмiхом сивий сiчовик. Так от що, дочко, рани нехай самi собi гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слiд, так от ми й поможемо, бо воно хоч i ваш брат теж не дасть собi межи очi наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нiбито й менше… oil воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, корякiв придбати, — от коло цiєї справи постараєтеся й ви, молодицi. Ну й весело промине останнiй день, далебi, весело!..
— А ви, дядьку, й радi, — спитав, пiдморгнувши, молодий, — що i в останню дорогу послав нам бог молодиць?
— Авжеж, радий! Чого менi брехати? Присяйбi, радий, — згодився щиро старий, — веселiш, одне слово, веселiш!
— Спасибi вам, дiду, i тобi, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанiєю, — сказала з ухмiлкою Орися, — ми вам вiрними помiчницями будем i в братерськiй дорозi не завадимо, бо там простору доволi.
— Певно! — пiдхопив дiд. — Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все i попорядкуй, бо тебе батько тут головою настановив.
Орися вкупi з сiчовиком i молодим раненим пiшла назад до мурiв баштових i показала в трьох мiсцях складенi колоди i бруси, а бабуся вiдчинила комору, де береглись цебри, коряки, шаблi, списи, булави й iнша холодна зброя. Щоб перенести все отеє, було виряджено ще двадцять молодиць пiд проводом бабусi й два десятилiтнiх хлопцi для переведення наказiв. Упорядкувавши все i запевнившись, що робота пiд кермою сiчовика й козака закипiла та що для її виконання сил вистачає, Орися загадала собi ще пiти до отця Василя поговорити з ним рiшуче i вислухати його останньої поради; вона пiшла праворуч, по дорозi до церкви, i спинилась недалечко вiд неї, коло глухого муру.
Надворi вже стояла нiч, тиха й морозяна. Небо було чисте й зорiло мiльйонами блискучих i тихих вогникiв, тiльки на заходi з краю обрiю темнiло вiдiрване пасмо хмари та на сходi в трьох мiсцях блимала зоря, розливаючись кривавим вiдблиском угору. Орися повними грудьми вдихнула в себе хвилю свiжого повiтря i почула, як у тiлi її знов прокинулись життьовi сили, рiвнiше забилося серце, швидше потекла кров i свiтлiше стало в головi, але вкупi з прокинувшимися силами прокинувся в неї i страшний душевний бiль — приплив пекучої i безпорадної нудьги, нестерпучих гризот, котрi доти були приголомшенi нервовим запаленням; серце трiпотiло i стукало, як молоток, забиваючий цвяшки в трунову дошку. "Знай, — наче вибивало воно, — надi мною ти безвладна; ти змогла пiдвести руку на свого бога, могла залiзом розбити цей коштовний келих, ниточений для втiхи, для щастя, але вiдiйняти в мене його образ ти не могла i не зможеш: вiн тут вiчно царює i вмре хiба тiльки з останнiм ударом моїм!"
"Так, я люблю його, — промайнуло у неї в головi, — його, зрадника моєї вiтчизни, цього Каїна, що пiдняв камiнь на брата, — я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю… Невже ж це почуття дужче вiд мене? Невже ж i пiсля смертi… Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!.. — Вона провела холодною рукою по гарячому чолi i вiдкинула назад свою косу. — Ох, Антосю мiй, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холоднiй землi? Нащо твої чудовi очi застигли мутними крижинками? I нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя i подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи порiг цього життя з вiрою одно в другого i з ухмiлкою раювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий бiль!.."
Орися схопилась руками за груди, буцiм хотiла спинити в них трiпотiння серця, задавити цю пекельну муку. Непрохана сльоза повиснула на довгих вiях; блукаючий погляд упав униз i втонув у чорнiючiм проваллi, а думка шепотiла щось непевне: "Нащо ж зосталась я сиротою? Нащо менi ця зайва година життя? Та в нiй же, в цiй недовгiй годинi, стiльки мук i нудьги, скiльки й довге безрадiсне життя не вмiстило б!"
Вона зробила крок, другий i на мить спинилася на самому краю… Спинилася i одеревенiла вiд жаху; але не вид смертi її вжахнув, а свiдомiсть своєї хвилевої легкодушностi, свого себелюбного i злочинного перед другими замiру.
"Як? — мигнула в неї думка. — Ще один крок — i я зробилася б такою ж, як i вiн, зрадницею вiтчизни?! Менi доручена доля моїх братiв, а я думаю, як би самiй швидше спекатися турботи, як би збутися тiльки свого власного горя, — коли ж воно нiкчемне, мiзерне перед великим горем моєї бiдної країни… Нi! Геть вiд мене ця гидка легкодушнiсть!!" I вона твердою ходою зiйшла з замкового муру, прямуючи до церкви.
Орися увiйшла в пiввiдчиненi дверi i стала бiля лiвого криласа.
В церквi було тьмяно i сумно; одна лише лампадка миготiла перед образом пречистої матерi, освiчуючи стиха її лагiдний образ i граючи блищиками на срiбнiй ризi. Отець Василь стояв навколiшках, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших слiз i туги; вiн молився мовчки, але Орися знала, за кого з душi його лилася молитва i летiла поза межi всесвiту.
Орися затримала свої очi на божественному дитятку, що принесло на землю мир i дало людям ласку.
Отець Василь пiдвiвся, приложився до образа i хотiв був пiти перед вiвтар, але його спинила Орися.
— Я до вас, панотченьку, сказала вона рiвним, спокiйним голосом, — мiй батько прислав з пригороду двох козакiв для останньої оборони з нами замку — очевидячки, кiнець наш прийшов!
— Усе зважено на вiдвiчних терезах, — вiдповiв стиха отець Василь, — без волi творця нi єдиний волос не впаде з голови нашої.
— Панотче! Я без супереки скорюся його святiй волi i донесу до кiнця хрест, менi вложений.
— Не треба, проте ж, тратити надiї,- казав далi батюшка, — закони божi — недослiдженi. Що для нашого грiшного ока вбачається неможливим i необорним, те одним подихом уст божих знищується в порох: хто-бо єсть бiльший вiд господа i де джерело любовi!
— Батюшко, отче святий! — сказала тремтячим голосом Орися. — Я вiрю, глибоко вiрю…
— I вiра твоя спасе тебе! — сказав пророчо батюшка. Орися поцiлувала побожно батюшкову руку i спитала пiсля невеличкого мовчання:
— Чи не дасте, панотченьку, яких наказiв? Може, треба що сховати вiд вовчих зубiв або переказати кому з наших яку тайну, — бо часу ж лишилося одна тiльки нiч.
— Нi, дочко моя, вiд цих гiєн не сховаєшся, — вiдповiв з журливою усмiшкою батюшка, — вони все спалять i зриють дощенту, з могил повитягають покiйникiв… А от що хiба тобi повiдаю: пiд цiєю церквою викопано глибокий льох, i вiд нього ведуть чотири хiдники до кожної башти. Вхiд у цей льох — за лiвим притвором; там є камiнь, а пiд ним драбина, далi залiзнi дверi, а за ними — головна комора, з неї є й потайний вихiд до одної печери, зовсiм закритий терном, що понад ставом росте; от i ключi вiзьми, — скiнчив батюшка, вiддаючи два ключi Орисi.
— Що ж там, у тiм льоху? — спитала вона з цiкавiстю.