Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
- Автор: Старицкий Михаил Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
— А що менi той татарин? Ото дивовижа! — образився навiдь запорожець. — Я йому, собачому синовi, таку дудю скручу й самою правою, що зачхає, та коли до яечiнок дiйме, то й лiвою половиною в зубя ткну, їй-бо, ткну — та ще й як!..
— Он вони вже, мов комашня, повилазили!..
— Пильнуй праворуч! — крикнув сотник.
Але татари, кинувшись у став, пройшли не бiльше як п'ятдесят крокiв i мусили вовернути назад, — очевидячки, конi їх грузли в болотянiй тванi до самого дна.
— Го-го-го! — весело реготались козаки, що дивилися на цю метушню. — По пузо, по саме пузо! От спасибi тобi, — дядько став не пускає по своїй спинi поганi топтатися!..
— Тепера не пустив, — замiтив Шрам, — а от як морозцем вiзьметься болото, то й полiзуть.
А серед козачої гармашнi було саме пекло: ворожi ядра на такiй близькiй просторонi лягали влучно i смертодайно, земля на валах розкидалась, злiтала вгору i засинала рови; на трiски розбивались тури, з дзвяком розпадались вози; товстопузиха встигла тiльки двiчi плюнути й шерепнулась, пiдбита, в землю; бабi влучило ядро в саму пащу, вона пiднялась i зараз же простяглась навзнак, плющихи теж були пiдбитi, i вся козача гармашня замовкла навiки.
— Тепер, панове-товаришi й хлопцi, стережiться галушок! — командував сотник. — Ставай лавами пiд вали, вартовi, пильнуй!
Не збiгло й хвилини, як град картечi обсипав увесь пригород; бiльшiсть її врiзалась в окопища, деякi ж картечини з вереском i дзиком пролетiли через голови в придолинок до Днiстра, а деякi врiзались у тiло козаче i повалили па лоно землi-матерi непохитних оборонцiв правди. Гримнув ще й другий смертельний вибух, i з-за густої хмари диму посунула струнка батава майже бiгцем до пригороду. Перший спостерiг ворога Шрам i гучно крикнув сотниковi з товаришами:
— Гей, пане сотнику, нiмота насувається! За рушницi, хлопцi!
— Всi — на вали! — пiдхопив сотник.
I висипало козацтво з запорожцями па вали, i, наче мак той, вкрило їх своєю рiзнофарбною одежею.
Затрiщали рушницi й гакiвницi на пiдбiгаючого ворога i повалили першi ряди, але другi ряди перескакували через трупи i неслися вперед, пiдбадьоренi тим, що замовкла в пригородi гармашня; ще раз ударив стрiл, змiшав ряди, проте ж не спини. в нападаючих, — вони вже пiдбiгали до ровiв i по розвалених та пiдбитих ядрами й картечами укосах легко здиралися нагору.
— Гей, пане хорунжий! Ану вiзьми з собою завзятцiв з нiвсотки та спробуй їм у потилицю зайти, з болота; може-т'аки, став нам ще раз у пригодi стане!
Вибрав хорунжий з своєї сотнi п'ятдесят завзятих i поспiшився праворуч, бiля мiстечка, вийти на став; край берега оголене дно настiльки вже було скуте морозом, що могло смiливо здержати козакiв.
А нiмцi, наче кiшки, дралися на вали; козаки приймали їх списами, шаблями, пацугами i знятими з гармат та возiв колесами; а Шрам, ухопивши голоблище, мотлошив ним ворога, широко розмахуючи та приказуючи:
— Ану!.. Ра-азом! От так їх;! Валяй!..
I валилися нiмцi як снопи; падаючi перекидали лiзучих, i сповнялись рови трупами; повiтря тряслося вiд брязкоту, хрупоту, стогону, лементу, вiд звiрячих вигукiв i прокльонiв. Купи трупiв сповняли рови i тим улегшали нападаючим приступ. Частина пiхоти, ставши над берегом ставу, почала стрiляти з рушниць, i кулi, пробиваючи козацькi ряди, скидали чубатих з валiв униз, до нiмоти; мiж тим новi нiмецькi сили, бачачи, як зменшується число оборонцiв, ще з бiльшим озвiрiнням лiзли на вали, захоплюючи найпридобнiшi мiсця. Вже Мастигуба, пробитий двома кулями, крикнув своїм: "Прощавайте, хлопцi!" — i впав навзнак, вiдкинувши далеко свiй закурений порохом чуб; вже Рубайголова, пiднятий на чотири списи, впустив ятаган i тiльки вспiв показати ворогам дулю; вже Горiлкодуй, з розрублепим по саме перепело плечем, повалився, i коли його хотiли пiдняти, просив тiльки, скрегочучи зубами: "Покиньте мене, братцi… Швидко дiйду, а от повернiть мене тiльки спиною до собак, щоб очi мої перед смертю не бачили цiєї поганi"; вже почала пiдупадати козача сила… Коли зненацька праворуч розлягся стрiл, за ним услiд страшенний вигук, i хорунжий, мов яструб, ударив з своїми завзятцями збоку; батави, що стояли для пiдмоги осторонь, згубивши вiдразу чоловiка тридцять, шелеснулись на цих же й зiбгали їх; тi, що злiзли на вали, остовпiли в нерозумiнню, а хорунжий, як бурун, прорублюючи направо й налiво цiлi вулицi, вiдсував ворожi ряди вiд валiв до провалля.
— Спасибi, хорунжий! Добре! — кричав несамовито Шрам. — Так їх, каторжних! Бий, криши дияволiв на шматки!
— Анумо! За мною, дiти! Бий їх на всю руку! — гукнув сотник i з перначем кинувся вниз на вiдступаючого ворога.
— Гей, погуляймо, хлопцi! — скрикнув Шрам, i все, що зосталося живого, роз'ятрене сказом одчайдушної оборони, кинулось потужною хвилею на збившогося в купу ворога.
Здригнулись нiмцi i подалися назад, не маючи сили витримати з двох бокiв такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярiв та бескидiв… Ще хвилина — i ряди їх, стиснутi озвiрiлими козаками, почали стрiмголов падати з сторчавих скель униз на гостре камiння i ребра гранiту, а козаки до того оскаженiли в своїй лютостi, що й самi почали обриватися з скель услiд за нiмцями. Хорунжий схопив двох нiмцiв за горла, зiпхнув їх зi скелi i сам полетiв за ними навздогiн.
— Куди ти, к бiсу? — спитав був його запорожець, а потiм почухав потилицю й додав: — Ат, шкода чоловiка — добрий козарлюга був!
— Стривайте, дурноголовi! — кричав сотник, пiднявши скривавлену руку вгору. — Що то ви стрибаєте в прiрву? Вже й жодного ворога не лишилося!
Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась i вже почала була вимощувати на ранених свою ще не втихлу лютiсть, сотник пiдняв над головою пернач i грiзно крикнув:
— Годi! Анi з мiсця! Слухати мого наказу! Всi оточили сотника i, знявши шапки, тiльки обтирали пiт i кров з розчервонiлих облич.
— Дяка боговi, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братцi, значно зменшилось, лютi ж вороги оточують нас необорним колом; пiдбито нашi захисницi-гармати, розвалено окопища, випущено в Днiстро наш став рiдний, i от-от не мине й години, як цiлi хмари сарани цiєї налетять на нас… Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками i якнайбiльше вирядити в пекло цiєї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у мiстечко, за мури замковi: там i вали суть, i чотири баби, — все-таки трохи продержимось.
— Розумне твоє слово, пане сотнику! — з ухвалою вiдкликнулися всi.
— Ну, тож не гайте часу, братцi, бо ляшки з татарвою нам вiдпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсiм сконали вже, ми з собою не вiзьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання…
— Не можна, не можна, пане отамане! — обiзвались Шрам i старий запорожець.
— А як i з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на свiтi годин зо три, не бiльше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручi в провалля, — поки долетять, то й кiстки їм розсипляться, стало буть, i смерть буде приємнiша!
— Що й казати! — згодився сивий запорожець. — Що приємнiше, то приємнiше… Беркицьнутися разiв зо два-три в повiтрi, мов на релях, а потiм i на перинi лягти.
— Вiрно! — пiддержав Шрам. — Але от тiльки менi здається, що треба б про це поранених спитатися.
— Ну й Шрам! — загомонiли навкруги. — Скаже слово — так мов тобi дратвою приточає!
I козаки кинулись лiчити трупи та зносити поранених на край провалля.
— А що, панове-товаришi й друзi, — звернувся до тяжко-ранених Шрам, — чи волите тут лишитися межи нiмотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останнiй раз от з цiєї скелi i спочити козацьким сном на долинi?
— Не кидайте, братцi, нас тут па муки! — застогнали однi.
— Кидайте з скелi! — прохали другi.
— Вiд братньої руки й смерть красна — рiшили третi.
— Ну так, славнi лицарi й дорогi друзi, ми вволимо вашу останню волю, — сказав велебно сотник, — i перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чiм: коли надiйде наш останнiй час i вцiлiвша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звiра, то ми також не дамо нiкого живим iiороговi в руки i вб'ємо один другого! Чи згода, панове?