Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року у селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство провів серед мальовничої природи; зазнав відчутного впливу діда — 3.О.   Лисенка, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812 року, і був для свого часу людиною дуже освіченою, «знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем». Усе це дало перші імпульси до формування його світогляду.
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р.   Лисенко, батько М.В.   Лисенка. Разом з М.   Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О.   Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М.   Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я.   Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І.   Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
 Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16 ... 20
Перейти на страницу:

Ушикувавшись на греблi, наготувавши стрiльбу i взявши кинджали у зуби, нашi запеклi шибайголови наближалися потай до гарматнi. Густий дим дозволив їм надiйти крокiв на двадцять, i козаки, зробивши вибух смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашiв. Отi голенi голови з гадюками-чупринами на повiтрi, отi виряченi пекельною лютiстю очi, отi пiднесенi руки з ятаганами, кривими шаблями, отой нелюдський регiт i гик, з яким вони в курявi на ворогiв остовпiлих метались, — здавалось, належали до втiкачiв з самого пекла i цiпили все надокола жахом. Без вiдсiчi, безборонне всi гармашi були посiченi шаблями впень, потрощенi келепами; кинулась була до помочi щонайближча сотня, так козаки її привiтали таким чортячим наскоком, що оборонцi вмить накивали п'ятами, та марно: здебiльша їх лишилось на греблi i скрасили її геть усю червоною кров'ю, деякi попадали у ставок на глеїсте дно, i тiльки хто-не-хто вiд бiди втiк, галасуючи зопалу, що незлiчимi богунськi ватаги греблю добули.

Поки Вернидуб порався з нiмцями та ляхами, левенцi лагодили гармати: заклепували цвяхами запали i вiдбивали келепами панiвки.

— Гепай їх усiх у ставок, — певнiша рiч! — верховодив Вернидуб.

— А може б, хоч одну дотягти нашим? — завважив один козак, весь обляпаний кров'ю.

— Чи не здурiв ти? — сперечив Вернидуб. — Та ти ще спробуй дотягти свої ноги, то й то буде з тебе!

За хвилину всi гармати з грюкотом i виплеском шубовтались i зникали пiд пiнявими хвилями у ставку.

— Ну, лицарi, справили справу, а тепера час i назад в ноги, — квапив завзятцiв своїх Вернидуб, — нам уперед через хмарища ляхiв та татар не пробитись, а марно гинути жаль, так спробуємо по той бiк ставка прокрастись до своїх на пiдмогу.

— Чому не спробувати? Спробувати! — вiдгукнулись козаки. — "Втiк не втiк, а побiгти можна".

— Тiльки ось двох наших забито, а трьох поранено, — зауважив Безвухий, — не лишати ж їх на знущання, пане отамане?

— Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечi з собою, — постановив Вернидуб. — Та проворнiш, он уже ляхи наступають.

Дiйсно, крiзь опавший злегка до землi дим можна вже було проглянути, як густими лавами пiхота насовувалась до греблi, а кiннота з другого боку бчертом наступала, аби вiдрiзати вiдступ. Козакам iще щастя сприяло, що вороги, збентеженi й здивованi зухвалим нападом степових "чортiв", надходили дуже поволi, з великою осторогою, — сподiвались на велику силу козачу.

А козаки, окритi димом i млою, щасливо греблю минули i майже бiгцем прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було бiльшу частину шляху, коли ляхи постерегли, що тiльки горстка одна забiсованих колiїв такий розрух вчинила. З прокльонами i з криком до помсти, добувши шаблi, двi сотнi драгонiї понеслося на цих зухвальцiв, i нiякий би опiр не спинив їх смертодайної сталi, коли б не знайшлась несподiвано по шляху їм ковдобина, що її не завважила якось погоня; першi конi, що наскочили на неї, попадали, а через них i другi ряди — то перекидались, то плутались, то розбiгалися врозтiч.

Тим часом, поки цi двi сотнi, повикидавши покалiчених коней, шикувались задля нового нападу, Вернидуб добiг до одної досить вузенької коси, що врiзалася у ставок; зупинився вiн на краю i наказав козакам покидати тяжу у воду, а самим плисти через став до окопiв, умiстивши мiж Дарами плавцiв i поранених; сам же вiн з тими, хто захоче, зостанеться тут — зупинити драгонiю i тим захищати вiдступа. З Вернидубом побажало одинадцять чоловiка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тiльки з поранених вiдпрохався зостатись.

— Мене, братцi, не берiте з собою, — прохав вiн товаришiв, — менi перебито обидвi ноги, я i в дорозi, i вдома буду тiльки на перешкодi… покиньте мене краще тут та покладiть навкруги набитих рушниць штук п'ять, а то й десять; дак поки нашi левенцi будуть стояти, то й я, може, кiлькоро гривакiв укладу i не з порожнiми руками на той свiт прилiзу…

Так i зробили: посадовили його з рушницями на купинi в кутку, а самi кинулись уплинь другого берега досягати.

Не забарилася наскочити й розсатанiла драгонiя i кинулась на цих дванадцятеро шаленцiв; призначенi смертi грюкнули враз iз рушниць i пiдставили довгi списи; кiль-коро коней упало й загородило тiсний прохiд, а другi кинулись уплинь… але й тут перших зустрiчав спис або куля…

Недовго, проте, здолало дванадцять чоловiка такiй силi противитись: ближчi напасники падали, але другi злазили з коней, бiгцем добiгали до обложених i навiжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами досередини, персами до ворогiв, i давай працювати списами. Не одного розсатанiлого драгуна з яскравою шаблею у руцi пiднято було догори списом i скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списiв валив кулею додолу Безногий… Але все ж таки багато списiв уламалось вiд трупа, багато завзятцiв з сталевого кола поклонились рiднiй землi вiд куль, якими посипали їх з берега вороги.

— Постоїмо ж до краю, братцi, за вiру i вмремо, як лицарi, чесно! — покрикнув Вернидуб, ухопившись за мiцний держак.

— Умремо, батьку, як слiд! — вiдгукнулись товаришi дружно.

Блиснули у руках у козачих кривулi, засвiрготiли леза в повiтрi блиском холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлiгся в повiтрi брязкiт вiд крицi, хруст вiд келепiв, хрнп вiд прокльонiв i стогiн…

Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичiв пишних шаблею вклав, а лiвицею встиг i двом нiмцям встромити кинджала, але догодила й йому криця шляхетська у лiвий висок, i сп'янiв козак вiд того чоломкання, випустив з дужої руки омочене у кровi лезо i безвладно рухнув на землю. Молодий чорнобровий козак, що з ухмiлкою постачав пообiруч смертельнi дарунки, з ухмiлкою ж полiг на Безвухого; страшенно захрiп i рябий запорожець, закотивши пiд високий лоб свої очi орлинi; повалився за ним услiд i Лопата, не постерiгшися з тилу кривулi, яка розпанахала йому спину аж до вiрного серця…

Тiльки двоє ще з Вернидубом стояло та третiй, Безногий, все сидiв ще мiж трупом i часами посилав у перса ворожi незрадливу кулю…

— Гей! Продаймо себе щонайдорожче! — крикнув Верни-дуб i, зiбравши останнi сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом i два товаришi.

Осатанiвши вiд скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити цi леви все, що їх оточало: їх велетенськi пбсiки розбивали надвоє голови, розкраювали молодi вродливi обличчя, розвертали перса могутнi; пораненi, покривавленi перебiйцi все ще рушали вперед пiд блискавками навислої над їх чолами крицi… Але ось у одного товариша якось лiниво пiдвелась шабля угору, та на пiвколi зупинилась на мить i спустилась безсило додолу, другий товариш присiв чогось i собi, самий тiльки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом, аж ось i йому на голову впав з хрустом тяженний обух, та похитнувся дуб i полiг, зваливши розгоном свого мертвого тiла якогось шляхтича в смерть.

Озвiренi, розсатанiлi вiд страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над козачим трупом знущатись i наскочили якось ще на живого Безногого. Завзятий ватажок батави пiдбiг до його перший, бажаючи живим узяти на дратiвлю; але напiвсконалий Безногий, що вже кров'ю зiйшов, змертвiлою рукою пiдняв ще раз пiстоля i послав ватажку у самiсiньке серце кулю прощальну… Зблiд молодий пан i посунувсь на руки жовнiрам, та покотився до нiг його i Безногий, порубаний, посiчений шаблями…

А плавцi вже досягали до свого берега i радiсно вiталися з своїми братами, яким вони добре воза доклали; тiльки-но двоє з найтяжче пораненим серед ставу барились i безнадiйно задубiлими на кригу руками гребли по зимнiй водi, що снiговою кашкою вже шерхла.

— Братцi! Пустiть! — став нещасний проситись. — Все одно не дотягти вам мене…

— Як же так кинути? — сперечив йому пiдручний плавець, якому вже забивало дух вiд утоми. — Та, їй же богу, менi на днi буде й спокiйно, а ви й там станете у пригодi. I — Чи не правду пак каже Книш? — зауважив другий.

— Правду, братцi, святу правду! — стогнав поранений. — Все одно менi вже на свiтi не жити.

— Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! — попрощались товаришi i кинули пораненого на волю; вiн зразу й пустився на дно, лишивши на плесi води кiлька кiл, якi розходились, коливаючись, i зникали навдалi.I знялась, полетiла козача душа за своїми подругами услiд за хмари високi до невiдомих i недосяжних просторiв…

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16 ... 20
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)