Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
- Автор: Старицкий Михаил Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
— Великi пороховi складницi, припаси Богуновi…
— О? Так я туди пiду! — скрикнула, здригнувшись, Орися.
— Пiди, пiди! Заховайся, голубице моя, вiд яструбiв, — сказав ласкаво батюшка, може, i врятуєш собi життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж i не жила на свiтi…
— Нi, панотче! — спалахнула Орися. — Хай впадуть прокльони i вiчний сором на тую голову, хто подумає рятувати собi життя, коли всi призначенi на смерть i муки! Треба всiм стояти за нашу святиню до останнього i опiсля разом чесно усiм полягти в братерськiй могилi! Нi, отче святий, — додала вона, — не про своє життя турбуюсь я — воно для мене бур'ян i тернiй… Накрийте мене єпiтрахiлем, хай вiн укриє вiд бур мою душу i пiдкрiпить мої сили!
I отець Василь накрив єпiтрахiлем схилену голову i, знявши до неба очi, жалiсно сказав:
— Укрепiть її, сили небеснi, i окрилiть душу їй, херувими!
IX
В пригородi за пiвнiч кипiла хаплива робота: пiдсипали вали, плели новi тури, лагодили вози, клали прямо долi безнадiйно пiдбитi гармати, а до других станки з-пiд возiв пiдставляли. Перев'язали собi звечора рани, випили за дозволом отамана горiлки з порохом i лягли вiдпочити, маючи право на пiльгу; на щастя, їх було небагато: поки спинив Вернидуб канонаду, покотом лягло шiсть козакiв та ще ломаччям з возiв та турiв п'ять було ранено. Для вбитих вирили вже другу могилу, i отець Василь пiзно вночi сходив у пригород в другий раз, аби над першими братерськими могилами вiдспiвати вiдправу. При тусьменнiм свiтi трьох лiхтарiв, пiд широко розгорнутою вгорi над головами молiльникiв ризою, осяяною зорями, тихо й журно велась вiдправа. Схиливши понуро пiдголенi та чубатi голови, стояли довговусi козаки й побожно клали хрести на свої груди могучi. Тихо прорiкав панотець, що душi тих, що життя своє положили в боротьбi за вiру, "в селенiях горних упокояються"; тихо, дрижачим голосом спiвав дяк "житейськеє море воздвизаємоє"; тихо шепотiли козаки "вiчная пам'ять"…
У грудях їх, мов криця, загартованих, мимоволi вставало передчуття, що завтра i вони також поляжуть на сiчовiй нивi i нiкому буде їх поховати, i хоч як вони байдуже не дивились на життя, але проте ж обличчя смертi викликало в їх неприязне враження, навiвало якусь тяжку задуму i смуток. Коли все в пригородi затихло i потомленi нiчною хапливою працею усi зборонцi, крiм вартових, положились, щоб хоча трохи вiдпочити перед останнiм рахунком з бурливим життям, тодi й старий сотник пан Завiстний примостився був на своєму возi, вкрившися вiд морозу кожухом, але сон не злiтав йому на очi, i лише думи чорною хмарою обсiдали йому голову, не даючи нi на хвилину спокою.
Орися, його єдина дочка, єдина втiха i радiсть, невiдступне стояла йому перед очима й дивилася таким м'яким, замисленим, таким глибоко люблячим поглядом у душу, що серце старого сотника стискалося незнайомою нудьгою i щемiло незвиклим жалем.
Вiн заспокоював себе тiльки тим, що ненадовго ж, мовляв, вони розстаються, — за кiлька хвилин i побачаться, — але поруч з цiєю глибокою вiрою виринали десь з тiнi не то непрохана непевнiсть чогось, не то бентежний страх невiдомостi…
— Ат, що буде, те буде, — сказав сотник, — а буде те, що бог дасть! — I, заспокоєний трохи цим афоризмом, вiн набив люльку i почав смоктати мiцний, задурливий тютюн; але й жорстока мархотка не втишила йому нервiв: турбота за Орисею все ж таки точила йому серце.
"Не вiддасться вона в руки живою, о, не вiддасться! — запевняв вiн себе. — Не такiвська вона, батькова дочка! От тiльки що молода, не вспiла ще призвичаїтись до смертi… Боронь боже, якщо вона прогаїть хвилину i її, голубоньку, схоплять цi бузувiри, цi пси-кровожери… Ховай боже! Адже ж не пошанують вони анi молодостi її, анi вроди: назнущаються над її тiлом чистим, насмiються над її душею непорочною, натiшаться її муками… О, захисти ж її, царице небесна, вiд цiєї ганьби, вiд цього катування!"
Збентежений сотник навiть випустив люльку з рук i пiдвiвся на возi.
"Краще пiти зараз i самому її вбити, одним махом визволити вiд мук, що мають їй статись… Так, так, це лiпше, то й менi легше буде на той свiт прямувати, — принаймнi в останню хвилину життя не здригнеться серце вiд жаху за долю дорогої дитини! Ще вспiю…"
Сотник рiшуче встав, але новий приплив думок знов зупинив його.
"Нi, — мiркував вiн, — у неї самої не здригнеться рука вiдiбрати собi життя, коли той час прийде; я в цьому певний; так навiщо ж завчасу вкорочати їй це життя? Може, воно ще й потрiбне, може, ще i в пригодi стане своїй Українi?.. Адже ж там, в оселях творця, в книзi свiтовiй записана доля кожної людини, i нiхто, нiхто не посмiє викреслити в нiй анi жодного слова…"
Сотник сперся на воза i обвiв очима по темрявiй далинi; там теж ледве примiтне мигтiли вогники, — знати, й ворог не спав, дбаючи про свої новi смертодайнi сили; в морозянiм, тихiм повiтрi далеко чути було дзюрчання збуваючої води; це дзюрчання звернуло на себе сотникову увагу.
"От iроди! Яку сатанинську штуку придумали! Певно, спускають воду з ставу, щоб i звiдти ударити!.. Проте ж хiба не все одно, яку б штуку не вигадали отi бузувiри, — мiркував собi сотник, — все одно нам не встояти проти їх неомiрної сили i треба всiм полягти до єдиного; Богуновi ж не випадає йти нас визволяти, бо мусить зачекати на головнi сили, щоб з ними сполучитись. Добру послугу зробили ми для них, що дурних ляшкiв на три днi затримали. Закортiло їм Бушу взяти — ну й здорово ж заплатять вони за своє "бушування"!"
Сотник вiдкинув свою чуприну назад i замислився; якийсь сум охопив його душу, викликавши тим часом в головi елегiйнi думи:
"I коли минеться ця братерська рiзня, грабiжка та розбiй на Українi?! От хоч би одним оком зазирнути в золоту книгу i прочитати там долю нашого рiдного краю, нашої любої неньки України! Гей ти, рiдна, дорога країно! Широко ти, неосяжно розкинулася, мальовниче обгорнулася гаями, причепурилася рясними ланами, оперезалася рiчками блакитними, прикрасилася селами бiленькими… всiм надiлив тебе бог, красуне наша, тiльки от чомусь щастя-долi не дає поки, чи за грiхи твої, чи за достатки!! Жити б нам на тобi приязно, багатiти та радiти, так нi ж, — кожне заздрить на твої розкошi i з мечем та вогнем геть жене твої дiти, вiднiмаючи у них все — i добро, i родину, i життя, i навiть кохання до тебе, до нашої неньки! Скiльки ти того горя зазнала — не злiчити, не змiряти! Палили, рабували тебе усякi варвари, топтали рiзнi пройдисвiти, шматували свої, хатнi, "удiльнi" чвари, плюндрувала тебе зi сходу насунувша татарва, а тепер обливають кров'ю степи i лани твої свої ж брати в спiлцi з невiрою… А все ж таки не доконають дiтей твоїх кревних — стоять вони непохибно i стоятимуть до загину за свою змучену неньку i, доки свiт сонця, нi за якi скарби, нiзащо в свiтi не продадуть своєї любовi до тебе, наша люба вiтчизно!.."
На сходi вже починав яснiти край неба, коли сотник, обiйшовши пригород, запримiтив на самому ближчому майданчику, сажнiв за триста, не бiльше, якийсь вал, на серединi котрого видно було яснiшi крапки; не встиг сотник гарненько розглядiти цi будови, як усi цi крапки разом сяйнули блискавками i за хвилю розляглись страшенним грюкотом, що принiс у табiр спустошення.
— Геii, лицарi, хлопцi! Вставайте! Лях уже до заутренi дзвонить! — I його грiмкий голос вкупi з прилетiвшою грю-котнею пiдняв на ноги заспаних козакiв; вони флегматично пiдводились, пiдтягались, лiниво протирали очi i лаялись:
— От нехристи, їй-бо, нехристи! Доброму козаковi й виспатися не дадуть!..
— А ти не чухайся, — сказав Шрам, — бо тепер швидко розчешуть — ач якi гребiнцi понаставляли!
— Хай чешуть, — вiдповiв Кудлач, — аби не самому морочитися…
Зiйшло ясне сонце, офарбило в рожевий колiр клубки бiлого диму, що стелився з площi вниз понад яром, освiтило став, i замiсть блискучого дзеркала перед здивованими очима вiдкрилася лише сама чорна влоговина з тванi й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.
— Ба! Та й не iроди! Ач яку штукенцiю пiдвели — увесь став попсували! — аамiтив безрукий запорожець.
— Тепер уже сподiвайтесь татарської собачнi, — зауважив Шрам, — це вони для цiєї поганi й шлях спорудили.