Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
- Автор: Старицкий Михаил Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
— От тiльки, панове, — завважила одна з молодиць, — ми тут раду радимо без пана сотника i без старшини, а їх би слiд було запитати.
Всiм стало нiяково, i нiхто не знайшов, що вiдказати на цю правдиву увагу.
Але Орися виступила наперед i гордо пiдняла голову:
— Я за батька вiдповiдатиму i певна, що з моїм словом вiн згодиться завжди i всюди. Не здаватись нi на якi улесливi слова ворогiв, а вмерти всiм при зброї, боронячи до останнього нашi святощi! Але i вмираючи, силкуватись залучити за собою в могилу якомога бiльше ворогiв!
А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блiдим обличчям i шаленим поглядом, мов божевiльна, гукала:
— Усiм їм смерть! Усiм їм загин! Вони вiдняли в мене все, i тепер тут — пустка, пустка! — била вона себе кулаками у груди. — Не треба менi життя, бажаю лишень їхньої, бузувiрiв, смертi! Поможiть, хто в бога вiрує, помстити оцiм собакам! Поможiть помститись!
Вона, як божевiльна, почала битися, i насилу вже її заспокоїла та взяла бабуся.
Рада розiйшлася. Бiльша частина людей пiшла по споi'х мiсцях з непохитним завзяттям та вiдвагою, а як ще декого i брав острах, то й вiн мусив був зникнути перед лицарською вiдвагою бiльшостi, що складала перевагу.
Орися пiшла на башту i, стоячи бiля корогви, боролася з почуттям громадського обов'язку — не допустити ворога висловитись, i з почуттям страшенної спокуси — хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого друга. "Яке оправдання вiн може принести? — займався в Орисиному серцi бурхливий осуд. — Нема в свiтi таких причин, щоб могли виправдати зраду своєї країни, зраду супроти свого народу, — нема їх!
Але вiн так щиро пише, так заприсягається, що вiн не винен… Грiх же не вислухати його i примусити обвинуваченим лягти в домовину!"
Орися пiдняла бiлу корогву i наказала впустити до брами одного лишень шляхтича.
Сонце кривавим вогневим колом уже сiдало, виграючи червоним золотом на церковнiй банi, рожевою загравою квiтчаючи зубцi мурiв, бiлi намiтки молодиць, що стояли на них, i високi шпилi вартових башт.
Орися чула, як завищало залiзо на ланцюгах мосту, як заскрипiли окутi залiзом ворота, — i занiмiла, дожидаючи.
Але ось чутно кроки, i на баштовий мур зiйшов стурбований Корецький i зупинився, мов остовпiлий…
Орися, вагаючись, перша урвала важку тишу i здавленим голосом, бажаючи виявити певний спокiй, сказала:
— Громада, вислухавши листа пана Лянцкоронського, ухвалила переказати через пана гетьмановi, що жодна душа не згодилась на його умови, а всi ладнi вмерти за Україну та за святу вiру!
— Вислухай мене, Орисю, — благаючим голосом по довгiм мовчанню почав Антось. — У моїй долi є страшенне безщасне непорозумiння, яке оплутало моє життя, зламало суджений менi талан i зсушило мiй мозок. Твоя родина пригрiла мене i виховала за рiдного сина, а ти стала менi ближчою вiд сестри.
— Ох, не згадуй, пане, колишнього! — перервала Орися.
— Ближчою вiд сестри, вiд неньки, — пiднiс голос Корецький, — ближче навiть мого власного серця! Спочатку iнколи ще випливали менi в головi зовсiм iншi картини дитячих 'лiт, але дедалi вони поволi похмарнiли i зникли зовсiм… А те бурхливе, вiльне та широке життя, яким жило наше козацтво, стало менi рiдним i цiлком привабило до себе моє серце. Я став козаком, я загартувався в їхньому безмежному завзяттi, я неабияким став i межи запорожцями. Вiр менi, що я й тепер таким же лишився… Пiвроку назад мене впiзнав воєвода Чарнецький.
— Цей хижий вовк, ця ненатла звiрюка! — з жахом скрикнула Орися, сплеснувши руками.
— Так, вiн — звiр, тепер i я це казатиму; а проте вiн матчин брат… Так от, Орисю, вiн разом з ключником упевнився, що я нащадок вельможного роду Корецьких, котрi стояли близько трону i володiли незлiченними скарбами, що я з роду католик. Панське кодло я вважав за найбiльшу кривду, котра перешкоджає королiвськiй владi чинити добро i злагоду в своїй вiтчизнi. Чарнецький, єзуїт душею, укупi з iншими побратимами, побачивши загартованiсть моїх поглядiв, зумiв, одначе, привабити мене на свiй бiк. Вiн признав мої погляди зовсiм правдивими, але, немов справдi по щиростi, вимагав вiд мене, яко сина свого краю, державної мужностi… Вiн вимагав, щоб я з своїми поглядами прийшов до стерна уряду i переконав туманiючу в мороцi неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування, не видирати вiд оборонцiв своєї країни їх права, не знущатися над їх святою вiрою…
— Ну й що ж?! — запалялась Орися, всiм серцем спочуваючи знайомому, не вмерлому почуттю.
— Виявилось, що все це брехня та лукавство! I в мене лишилась у серцi тiльки образа, що марно потрачено пiвроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання…
— Не втрачене, — тихо промовила Орися, — але слухай, Антосю: за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лiчилося лишень днями?
— За що? Не знаю! Прости менi, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобi хоч на хвилину страждання. Втiкаймо вiд цього пекла; я маю великi скарби; ми знайдемо десь в iншому краї, де забажаємо, собi щастя!
— А мiй батько та мої друзi загинуть пiд руїнами? — спитала зблiдла Орися.
— А що ж робити маєм? Що робити? — Корецький схопив її руки i притулив їх до своїх уст. Якщо ти не хочеш утiкати, — вигукнув вiн розпачливо, — то вiзьми цю шаблю i вбий мене!.. Коли ти вiддаєш себе на загин, то менi не лишається вищого щастя, як умерти, — i вмерти вiд дорогої руки!
— Так умерти зi мною, мiй дорогий, коханий, — шепотiла Орися, поклавши свої руки на Аитосевi плечi i гостро дивлячись йому в вiчi, — задля тебе щастя? Так без мене тобi тяжко жити на свiтi?
— Страшенно!
— Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тодi ми з тобою не розлучимось!..
— Мiй ти раю! Щастя моє! — перебив її мов ошалiлий з радощiв Корецький.
— Слухай-но, вгамуй себе; за нами зорять, тобi час iти… Тут є одно потайне мiсце, де можна переховатись, приходь туди. Хоч би саме пекло гвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи i потiм не розлучимось. Ось ключ вiд потайних дверей, до них треба йти через печеру, що починається он там, край бескиду, де терни.
— I ти прийдеш? — захлипуючись вiд радощiв, спитав Антось.
— Прийду. Ось вiзьми ключа. Коли я довiряю тобi таку тайну, то дiймай вiри й менi!
— Вiрю, вiрю!
— Дожидай третього вибуху з цiєї плющихи: це буде гасло, що я йду в пiдземне мiсце, а тепер… бувай!
Шляхтича вивели за браму, i знов брама зачинилась за ним i пiднявся на ланцюгах висючий мiст. Але Антось тепер iшов без краю щасливий, цiлуючи дорогий задля нього ключ.
XII
Лянцкоронський, одержавши звiстку, що козаки зреклися його умов, поручив закiнчити облогу Чарнецькому. Вночi Чарнецький присунув до пригорода гармашню i поставив її на окопах. Уночi ж обережно, гаразд замерзшим ставом, рушили й татари, оточивши мiстечко.
А сотник, востаннє зiбравши решту своїх орлят, так почав казати:
— Слухайте, братчики! Хоча ми тут i поставили двi гармати, а, правду кажучи, тепер нас вiдразу задавлять.
— Проте не вiдразу, — вiдказав Шрам, — що ж, звичайно, сила й солому ламле…
— Так ось що: ти, Бабуре, i ти, Жидолупе, засядьте з молодятами на праву та лiву руч по хатах, i як вороги ринуть вже на майдан, то ви запалiть навкруги хати i вдарте ззаду.
— Чудово! — додав запорожець. — Хоч видно буде па той свiт шляху шукати!
Всi зареготалися. Сотник звелiв викотити два барила горiлки i запросив козакiв частуватись.
— Ну, товаришi мої дорогi, щирi сини України, вип'ємо ж востаннє i на прощання за наш славний народ i за нашi душi, — сказав вiн, — та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло свiтлих схiдцiв престолу божого, то всiм нам благати милосердного бога, щоб послав вiн щасливу долю нашим братам i дав спокiй нашiй окуре-нiй димом i залитiй кров'ю країнi!
— Даємо слово козацьке! — вiдгукнулись усi одностайно. Не встигло зiйти ясне сонце, як у мiстечку над табором розгорнулося саме пекло. Задрижали стiни в хатах, посипалось з дзвяком скло i шарування на землю, застогнали, заревли ядра гарматнi, пробиваючи дошки, ламаючи вози, розкидаючи тури i кришачи мiцнi замковi мури.