Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Якби не Юра — я ніколи б тебе не зустрів. Пригадую, він сказав: ходімо в Будинок учених, там моєму приятелеві вручають нагороду. Виявилося, що не тільки його приятелеві вручали нагороду. І це прекрасно: я побачив тебе! Ти не повіриш: усе це дійство (зрештою, і теперішню поезію) я ніколи не сприймав серйозно, сидів у третьому ряді зали і кепкував з молодих поетів, серед яких була і ти. Я реготав з натужних голосів юнаків, які, почервонівши від напруги, вигукували, верещали в мікрофон свої «страшні» метафори, як кров і сперма текли спинами сумирних жінок, як язик поета, наче спис, пронизував нещасні тіла, а потім з динаміків до нас із Юрою, який від моїх коментарів мале не впав зі стільця, долітало «блювотиння днів», «сифіліс очей», «метастази пам’яті», «п’явки почуттів» та інша анатомія та зоологія. А потім юний поет, поголений під Котовського, раптом упав із мікрофоном і почав битися, ніби в конвульсіях, викручувався на сцені і вигукував «це така розплата!».

Пригадую, як після цього дійства нас затягнув у свою майстерню на Лютеранській миршавий, сорокарічний художник, що виявився приятелем далекого приятеля Юри. Наскільки я тоді зрозумів, цей маляр поклав був на тебе око, бо не відходив ні на крок.

Як же так вийшло, що я його «обскакав»? Мені настільки смішно це згадувати, особливо коли бідолаха намагався підсісти поруч тебе, але його постійно відволікали: «Стас, де в тебе виделки?». Художник підскакував, метушився, грюкаючи дверцятами в допотопних шафках-сервантиках епохи Сталіна, порпаючись у шухлядах, а я тим часом сів поруч із тобою. «Стас, де в тебе чарки?» Ти сміялася мені очима. Стас нервово зиркав на нас, на його чолі виступили краплинки поту, він і далі метушився, догоджаючи своїм гостям.

Пригадуєш, як було тісно? Ми сиділи впритул, я мусив злегка розвернутися, аби ти могла вільно брати келих зі столика, над яким скупчилося біля десяти душ. Твоє коліно торкалося моєї ноги, поруч тебе я тріпотів, ніби листочок на вітрі. Як на зло до мене вчепився чорний кіт художника, він зирив з-під столу сумними очима, мабуть, просив ковбаси, я кинув йому шматок, потім другий. Художник запротестував, що закуски мало, не давай йому ковбаси, слиш, не давай, він тепер від тебе не відчепиться. Непомітно я копнув кота, щоб відвалив. Ти мало не пирснула зі сміху. Сорокарічна шатенка навпроти, яка прийшла з лисим і товстим театральним режисером, ненароком пролила на себе «сапераві» й загорланила: «Стас, де в тебе серветки?» Художник, який лише декілька секунд тому всівся за стіл, знову підскочив і заметушився. Я вже не пригадую, що він робив і говорив, бо твої губи привселюдно впилися в мої. Пізніше, коли спорожнили стіл, юний худющий поет із рудими довгими віями, імені якого я так і не запам'ятав, дістав з торби півкілограма вареної ковбаси (мабуть, свою вечерю) й поклав на стіл. Театральний режисер, потираючи руки, накинувся на неї з ножем, нарізаючи рожеве тільце на дрібні кружальця. Ми нікому не заважали, непомітно підвелися й пішли.