Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
«Якась мелодрама, — хотів він усміхнутися, але побоявся. — Невже я й справді став таким безсердечним?» Він збентежився. Вся ця сцена здалася надто негарною.
Він підійшов до тітоньки.
— Гаразд, я прошу пробачення…
На квітчастому килимі смішно і сумно лежалі в'язання.
— Ну, я більше не буду. Не знаю навіть, як це сталося… Я просто не стримався…
Тітонька все ще плакала.
Аарне відчував, що ця стара жінка чимось близька йому: з тітонькою Ідою пов'язано багато чого з дитинства Аарне. Вона ще близька йому… Чи надовго?
Нарешті тітонька повернула до Аарне мокре обличчя:
— Якби я це знала раніше, коли ми разом гралися… Якби… я це… знала, коли тобі показувала місяць… Якби я це знала…
«Ну й що? — раптом подумав Аарне. — Якби ми знали, то припинили б гру… Якби ми знали, то зараз були б спокійні…»
У Аарне не було більше ані найменшого бажання зрозуміти тітоньку. «Якби я знав… Якби я знав, що буде важко». Він думав зовсім про інше, коли сказав:
— Ну, будь ласка, прости мене, повір мені…
Він повторив ці слова кілька разів. Було вже близьке другої години ночі.
Нарешті тітонька погодилась помиритися. Вона ще довго щось говорила. Що саме — того хлопець не міг потім згадати. Він стис її тонкі тремтливі пальці ще раз, пообіцяв «більше так не робити» і забрався в ліжко, до ладу й не зрозумівши, що йому більше не можна робити.
Була вже третя година, коли тітонька Іда погасила нічник. У темряві було чути, як вона раз у раз зітхала і неспокійно поверталася з боку на бік.
Аарне теж не міг заснути. Надто багато хвилювань було того вечора. І сам вечір, здавалося, був довгий, як рік. Останні враження набігали на попередні і заслоняли їх. Але про поцілунок Аарне пам'ятав.
У голові все переплуталося: радість і сором, щастя і образа. Аарне подумав, що поводився він, як істерик. Шістдесятирічна жінка ніколи не змінить своїх переконань і думок навіть тоді, коли вісімнадцятирічний хлопчак з піною на губах кричатиме їй в обличчя про свої погляди.
Однак важко все це витримати. Кажуть, треба навчитися терпіти. Але ж терпіти можна в ім'я чогось!.. А терпіти тільки через те, щоб тебе не викинули на вулицю? Чи, може, він ще не вміє знайти те, в ім'я чого треба терпіти?
До того ж Аарне зрозумів, що цей вечір — тільки початок безконечних неприємностей.
Що робити?
По стелі блимали вогні машин, що проїжджали повз будинок. Цокав годинник.
І дітись нікуди. На допомогу теж нема надії.
Спробуй тепер сам справитись, Аарне!..
Тітонька Іда щось бурмотіла у сні. Аарне подумав: «Вона хоче зробити з мене егоїста».
ДЕНЬ ВАЖЛИВИХ СПРАВ
На другий день першим був урок хімії. Аарне йшов до школи, дочуваючи якийсь холод у животі. І це передчуття його не обмануло: вчителька Вернер[6], коректна молода жінка, байдуже усміхаючись, поставила йому двійку.
Але не тільки в Аарне останнім часом справи йшли кепсько. Зустрівши в коридорі на другому поверсі вчителя Корнеля, директор школи без усякого вступу спитав!
— Що сталося з вашим класом?
Корнель надумав провести класні збори.
Він стояв перед учнями і вдивлявся в їхні обличчя. Саме в обличчя. Бо весь клас був як одне велике обличчя. І воно виражало цілковиту байдужість і повний спокій. Барометр показував сталий туман.
Учитель мав щось сказати.
— Ще не минуло й двох місяців, а в класі немає майже жодного учня, у якого не було б двійок. І такі з усіх дисциплін. Що це означає? Може, хто з вас пояснить мені?
Всі мовчали. Корнель згадав, що колись він обіцяв більше не говорити про навчання. Та спробуй не говорити… Адже вчитель за все відповідає.
— Я чекаю.
Він пройшовся кілька разів од вікна до дверей і почав сам:
— Сьогодні четверо учнів не виконали завдання з хімії. Хто саме?
Айно, Яак, Аарне і Харрі встали. Вчитель звернувся! до Харрі:
— Ну? Харрі стенув плечима.
— Ви що, не можете нічого сказати?
— У мене задача не вийшла.
— І це все?
Харрі кивнув головою.
— Треба сидіти над задачею доти, доки вийде… (Що ще скажеш…) Яак, а у вас?
Той облизав губи і мовив тихо, але впевнено:
— Мені не подобається хімія.
— Що.
— Мені не подобається хімія, — повторив хлопець трохи голосніше.
Від несподіванки Корнель не міг вимовити ані слова. Згодом він заговорив суворо, спочатку тихо, а потім дедалі підвищуючи голос:
6
В естонських школах до вчителів звертаються не на ім'я та по батькові, а на прізвище.