Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Оскільки радянська Росія, а потім і СРСР жили у стані постійної революції, то культ особи передавався по спадковості престолу. Змінювався лише образ. Лєніна малювали добродушним дідусем, хоча фізіологічно він ним ніколи не був. Хитрувате примруження очей мало підкреслювати не кровожерливість чи більшовицьке нахабство, а доброту і щирість. Лєнін із кішкою — любитель тварин, Лєнін із дітьми — нібито сім’янин, Лєнін з колодою — невтомний трудівник. Про те, що Лєнін підписував накази розстрілювати священиків і царську сім’ю, радянським людям не розповідали, інакше культ був би зруйнований. Адже культ особи — це те, що створюється, а не те, що насправді.
Наступний — сухорукий вождь Сталін, хоча і був середнього зросту, але на картинах і фотографіях його змальовували атлантом, який на своїх могутніх плечах тримав глобус СРСР. Образ Сталіна був вивірений згідно з часом — напіввійськовий френч, галіфе, чоботи, люлька в руці — вождь, вічно зайнятий постійною боротьбою за світле майбутнє. Культ особи перетворив Сталіна на друга спортсменів і письменників, у батька народів, що їх він із легкістю маніяка переселяв мільйонами. Його розмірена мова повинна була зачаровувати радянських людей, заколисувати і не нагадувати про мільйони репресованих — засланих у ҐУЛаґ або розстріляних у ярах. Сталін ніколи не був на передовій Другої світової війни, але художники старалися і створювали «шедеври» на яких Сталін вів у бліндажі бесіди з офіцерами або стояв біля лінії фронту в кожусі, вдивляючись у спалахи вибухів та заграви пожеж.
Хрущова змальовували дещо комічно, але Нікіта Сєрґєєвіч і був таким. Його образ мав би викликати у радянських людей умиротворення і спокій у голодні післявоєнні роки. Вічна усмішка, кукурудзина в руці, стукання черевиком по трибуні Генеральної Асамблеї ООН і сумний фінал — забута могила на Новодєвічьему цвинтарі.
На зміну коротунові у вишиванці прийшов Лєонід Ільїч Брєжнєв. Його образ — добряк, симпатичний мужчина з густими бровами. Ще одна важлива деталь в образі Брєжнєва, що її не лише не соромилися, але всіляко вип’ячували, — палкі чоловічі поцілунки. Він цілувався взасос з Еріком Гоннекером, Едуардом Шеварднадзе, Тодором Живковим, Ґейдаром Алієвим, Бабраком Кармалем, практично зі всіма, з ким його зіштовхувала доля на посту Генерального секретаря ЦК КПРС. Окрім, звичайно, американських президентів, які навряд чи б дозволили таке культове панібратство.
Брєжнєву невимовно повезло із телебаченням. До часу його правління майже в кожній радянській сім’ї був телевізор, який щодня розповідав про різні подвиги Лєоніда Ільїча. Брєжнєв боровся за мир — і посилав війська в Афганістан. Брєжнєв будував БАМ — який зараз нікому не потрібний. Брєжнєв провів Олімпіаду-80 — на яку не приїхали спортсмени провідних країн. Брєжнєв був письменником. Трилогія «Мала Земля», «Відродження» й «Цілина» була видана масовим накладом і перекладена всіма мовами народів СРСР. Пізніше стало відомо, що справжніми авторами трилогії були Аркадій Сахнін, Анатолій Аґрановскій та Алєксандр Мурзін. Зате Брєжнєв став членом Союзу письменників СРСР.
Про Брєжнєва було найбільше анекдотів, що висміювали його звички. Відтоді він укріпився у свідомості радянських людей тільки тим, що мав густі брови, любив себе нагороджувати орденами й медалями, цілувався взасос, і тим, що промовив найбезглуздішу фразу — «економіка має бути економною». Про наступних двох генсеків уже ніхто не згадує, вони промайнули в радянській історії безслідно, не встигнувши створити собі культу особи. Вони були хворобливі й сірі люди. Від Юрія Андропова, мабуть, залишилися назва горілки «андроповка» й операції радянської міліції з відловлювання прогульників у кінотеатрах і парках.
Міхаіл Ґорбачов не залишив сліду в радянській традиції культу особи. Чи то через порівняно молодий вік, чи через усвідомлення своєї місії реформатора СРСР. Радянський народ не злюбив його: по-перше, через дивну антиалкогольну кампанію, по-друге, через перебудову і гласність. Навіть щонайменша свобода, яку запропонував Ґорбачов, була сприйнята неохоче і навіть негативно. Не звик радянський народ до свободи, як вовк, що виріс у зоопарку і звик до дворазового харчування. На відміну від «матрон» — дружин Лєніна, Хрущова і Брєжнєва, — Раїса Ґорбачова елегантно вдягалася, а це було огидно людям, які виросли у ватниках та чесучевих піджаках.
Приблизно таке саме ставлення вже росіян було до Єльцина. Культу не було, а була тиха ненависть, особливо до побажань першого російського президента жити вільно і незалежно, що суперечило принципам звиклого до табірних умов населення. Замість культу особи були анекдоти й злі жарти — про Єльцина, який часто пив, нестриманого і неохайного. Він спробував зробити приємне пострадянському народові — почав війну в Ічкерії, але ганебно її програв. Виховане в умовах військового комунізму населення не хотіло свободи і мирного життя, воно жадало крові й помсти.