Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— У неї ж його немає, докторе, правда?
— Боюся, що тут не може бути жодних сумнівів.
— Вона остання, хто в мене залишився. Якщо вона помре, у мене не буде нікого на цілому світі.
Жінка заплакала, а лікар похмуро дивився на неї й думав, що вона теж виглядає хворобливо і не доживе до старості. Дівчина повернулася, побачила сестрині сльози й одразу зрозуміла, в чому річ. Її миле личко зблідло, а по щоках побігли сльози. Обидві жінки кілька хвилин мовчки плакали, а потім старша сестра, забувши про байдужий натовп, що спостерігав за ними, підійшла до молодшої, обійняла її та лагідно погойдала, наче та була дитиною.
Коли вони пішли, один зі студентів запитав:
— Як гадаєте, сер, скільки вона протягне?
Доктор Тайрелл здвигнув плечима.
— Її брат і сестра померли за три місяці після появи перших симптомів. Із нею буде так само. Якби вони мали гроші, можна було б щось зробити. Але їм не порадиш поїхати до Сент-Моріца. Тут уже нічим не допоможеш.
Якось до них прийшов сильний чоловік у самому розквіті, він скаржився на постійні болі, а місцевий лікар, схоже, нічим не міг допомогти; йому теж винесли смертельний діагноз. Однак на чоловіка не чекала неминуча смерть, яка лякає, але з нею можна змиритися, адже в таких випадках людина безсила; його смерть була невідворотною через те, що чоловік став маленьким коліщатком у велетенській і складній суспільній машині й так само, як коліщатко, був безсилий змінити обставини.
Його єдиним шансом на порятунок був абсолютний спокій, але терапевт не просив неможливого.
— Вам слід знайти значно простішу роботу.
— У моїй професії не буває простої роботи.
— Ну що ж, якщо ви продовжуватимете так далі, то власноруч уб’єте себе. Ви дуже хворий.
— Ви хочете сказати, що я помру?
— Мені не хочеться цього казати, але вам не можна займатися важкою роботою.
— Якщо я не працюватиму, хто піклуватиметься про дружину й дітлахів?
Доктор Тайрелл здвигнув плечима. Він уже неодноразово зустрічався з цією дилемою. Однак час неможливо зупинити, а інші пацієнти чекали своєї черги.
— Гаразд, я випишу вам ліки, приходьте за тиждень і розповісте, як ви почуваєтеся.
Чоловік узяв безглуздий рецепт і пішов геть. Лікар міг казати все, що йому заманеться. Він не почувався так погано, щоб припинити працювати. Робота в нього хороша, і нею не слід розкидатися.
— Даю йому рік, — підсумував доктор Тайрелл.
Часом траплялися кумедні випадки. Простолюдини частенько випромінювали гумор, нерідко у приймальні з’являлася якась літня пані, схожа на персонажа Чарльза Діккенса, і розважала всіх своєю балакучою дивакуватістю. Якось до них прийшла жінка, що працювала в балеті відомого м’юзик-холу. Виглядала вона на п’ятдесят, але сказала, що їй двадцять вісім. Танцівниця була безсоромно розмальована, нахабно зиркала на студентів великими чорними очима і відверто звабливо усміхалася. Жінка виявилася страшенно самовпевненою і розмовляла з доктором Тайреллом (якого це неабияк розважало) таким панібратським тоном, наче він був її сп’янілим залицяльником. Вона страждала від хронічного бронхіту і стверджувала, що він заважає їй виконувати службові обов’язки.
— Я й гадки не маю, звідкіля він узявся, чес-слово. Я в житті ні разу не хворіла. Ану подивіться на мене й самі побачите.
Вона закочувала очі до неба, махала до юнаків намальованими віями й зблискувала жовтими зубами. Розмовляла жінка на кокні, але з такою вдаваною шляхетністю, що після кожного слова хотілося сміятися.