Тягар пристрастей людських

— Гаррі кляне Бога, що зустрів ту жінку.

— Справді? — поцікавився Філіп.

Йому подобалася байдужість у власному голосі. Ніхто б не здогадався, як скажено гупало серце. Він нетерпляче чекав, коли Ремсден піде.

— Сподіваюся, вас це більше не хвилює?

— Мене? — перепитав Кері. — Анітрохи.

Потрохи він дізнався всю історію стосунків Мілдред і Ґріффітса. Він слухав її з незворушною посмішкою, яка легко обдурила простакуватого хлопця, що розповів усе. Вихідні в Оксфорді ще більше розпалили її несподівану пристрасть, і коли Ґріффітс поїхав додому, неждане почуття змусило дівчину залишитися на кілька днів там, де вона була такою щасливою. Вона відчувала, що ніяка сила не змусить її повернутися до Філіпа. Він був їй огидний. Ґріффітса спантеличило полум’я, яке він сам розпалив: два дні з Мілдред за містом здалися йому нудними, і він не хотів перетворювати цікаву пригоду на виснажливі стосунки. Дівчина змусила його пообіцяти писати їй, тож Ґріффітс, як чесний і порядний хлопець із ввічливим характером і прагненням задовольнити всіх навколо, повернувшись додому, написав їй довжелезного чарівного листа. Мілдред відповіла виром пристрасті, описаної незграбними, неграмотними і вульгарними словами, адже не мала хисту висловлювати свої почуття. Цей лист роздратував юнака, а коли наступного дня надійшов ще один, а потім третій, він подумав, що її кохання вже не лестить, а радше бентежить. Ґріффітс не відповідав, і Мілдред закидала його телеграмами, цікавлячись, чи не захворів він, бува, і чи отримав її листи. Дівчина стверджувала, що його мовчання її жахливо непокоїть. Ґріффітс вимушений був відповісти, але намагався написати якомога буденнішим і мало не образливим тоном: він просив не надсилати йому більше телеграм, адже йому складно пояснити їх матері, досить старомодній жінці, котра нервово здригалася від кожної телеграми. Зі зворотною поштою прийшов лист, у якому Мілдред повідомляла, що мусить побачити його і готова закласти дещо (вона мала срібний несесер, Філіпів весільний подарунок, за який можна було отримати десь вісім фунтів), щоби приїхати до невеличкого торгового містечка за чотири милі від села, в якому практикував батько Ґріффітса. Це налякало молодика, і він одразу скористався телеграфом, щоб переконати її не робити цього. Він пообіцяв Мілдред негайно повідомити їй, коли повернеться до Лондона, а опинившись там, виявив, що дівчина вже запитувала про нього в шпиталі, куди він мав улаштуватися. Ґріффітсові це не сподобалося, і, зустрівшись із дівчиною, він попросив її не приходити туди за жодних обставин. Тепер, після тритижневої розлуки, він виявив, що йому нудно з Мілдред, сам дивувався, навіщо злигався з нею, і вирішив якомога швидше розірвати ці стосунки. Він ненавидів сварки і не хотів робити людям боляче, але водночас був досить зайнятим і вирішив не дозволяти Мілдред набридати йому. Зустрічаючись із дівчиною, він залишався радісним, цікавим, уважним, вигадував відмовки, пояснюючи, чому так довго не бачився з нею, але робив усе можливе, щоб уникнути цих побачень. Якщо Мілдред наполягала на зустрічі, він в останню мить надсилав їй телеграму з вибаченнями, а його квартирна хазяйка (перші три місяці на новій роботі він винаймав кімнати) отримала вказівку повідомляти, що його немає вдома, коли б дівчина не прийшла. Вона чекала на нього на вулиці, тож, знаючи, що Мілдред кілька годин стирчала під шпиталем, Ґріффітс готував для неї кілька приємних дружніх слів, а потім тікав, пояснюючи це невідкладними справами. Він став справжнім мастаком вислизати з дверей шпиталю непоміченим. Якось, повертаючись додому опівночі, помітив біля загорожі жіночу постать і, здогадавшись, хто це, вирушив просити на ніч притулку в Ремсдена. Наступного дня хазяйка квартири сказала йому, що Мілдред кілька годин сиділа у них на сходах і плакала, тож кінець кінцем їй довелося сказати дівчині, що вона викличе поліцію, якщо та не піде геть.