Тягар пристрастей людських

Студентам слід було щодня навідуватися до амбулаторії, читати історії хвороб і всотувати всю можливу інформацію, але в ті дні, коли Філіп працював помічником, його обов’язки були конкретнішими. Тоді амбулаторія у шпиталі Святого Луки займала три суміжних приміщення й мала велику темну приймальню з масивними кам’яними колонами і довгими лавицями. Отримавши опівдні «талони», пацієнти чекали тут своєї черги; вони сиділи довгими рядами, тримаючи в руках слоїки і пляшечки; дехто був убраний у лахміття і брудний, а дехто виглядав досить пристойно; сидячи у сутінках, чоловіки і жінки різного віку та діти справляли дивне й моторошне враження. Вони нагадували похмурі малюнки Дом’є[277]. Усі кімнати були пофарбовані однаково — у кораловий колір — і прикрашені високими панелями з червоного дерева. Усередині пахло засобом для дезінфекції, а після обіду до нього додавався різкий сморід людського тіла. Перша кімната була найбільша, посередині стояв стіл і офісний стілець для терапевта, а обабіч них вишикувалися два менших і нижчих столики: за одним сидів лікар зі шпиталю, а за другим — помічник, який записував перебіг дня у книгу. Це був величезний гросбух, у який занотовували ім’я, вік, стать і професію пацієнтів, а також діагноз хвороби, яка їм дошкуляла.

О пів на другу приходив лікар, що працював у шпиталі, дзвонив у дзвоник і наказував швейцару привести пацієнтів, які вже приходили раніше. Таких зазвичай виявлялося чимало, і слід було оглянути якомога більше, перш ніж о другій прийде доктор Тайрелл. Лікар, із яким познайомився Філіп, був невисокий рухливий чоловічок, твердо переконаний у власній важливості: до помічників він ставився зверхньо і відверто обурювався панібратським ставленням старших студентів, які були його однолітками і не виказували поваги, якої, як йому здавалося, вимагала його чинна посада. Він займався історіями хвороби, а студенти допомагали йому. Пацієнти текли невпинною рікою. Спочатку кликали чоловіків. Здебільшого вони страждали від хронічних бронхітів, «огидного кашлю, що аж скручує». Один чоловік підходив до лікаря, другий — до помічника, і віддавали свої талони: якщо справи йшли добре, на талонах писали «Повт. 14», і вони зі своїми склоїками й пляшечками йшли до аптеки, де отримували ліки ще на два тижні. Дехто із завсідників намагався затриматися, щоб його оглянув сам консультант, але таке траплялося рідко; зазвичай для огляду залишали лише трьох чи чотирьох хворих, чий стан викликав занепокоєння.