Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
Доктор Тайрелл у жвавому настрої рвучко заходив до кабінету. Він трохи нагадував клоуна, котрий вистрибує на арену цирку з вигуком: «А ось і ми!» Здавалося, увесь його вигляд каже: «Який сенс у цих хворобах? Я вас швиденько вилікую». Лікар сідав, запитував, чи чекають на нього старі пацієнти, швидко оглядав їх, примруживши очі, а обговорюючи симптоми, не забував пожартувати (над його жартами від душі реготали всі помічники, а лікар зі шпиталю теж сміявся, але засудливо зиркав на практикантів, наче вважаючи, що їм веселитися не годиться), зауважував, що погода сьогодні чудова чи спекотна, а потім дзвонив швейцарові і просив привести нових пацієнтів.
Вони заходили по черзі й підходили до стола, де сидів доктор Тайрелл. Це були літні чоловіки, молоді чоловіки й чоловіки середніх років, здебільшого робітники: вантажники з доків, візники, трудяги із заводів, шинкарі; однак деякі були охайніше вбрані і, вочевидь, займали вищу посаду — начальника, продавця, службовця чи когось такого. На таких людей доктор Тайрелл дивився з підозрою. Часом вони вбиралися в потертий одяг, намагаючись видати себе за бідняків; але лікар мав натреноване око і запобігав тому, що вважав шахрайством; іноді він відмовлявся оглянути тих, хто, на його думку, міг добре заплатити за медичну допомогу. Найчастіше обдурити його намагалися жінки, але вони діяли значно незграбніше. Могли вдягнути пальто і спідницю, що вже перетворилися на лахміття, але забували зняти з пальців каблучки.
— Якщо ви можете дозволити собі носити прикраси, то можете дозволити й лікаря. Цей шпиталь — благочинна організація, — казав доктор Тайрелл.
Він віддавав назад талон і кликав наступного.
— Але я маю талон.
— Мене ваш талон анітрохи не цікавить, йдіть собі. Ви не маєте права приходити й красти час, необхідний справжнім біднякам.
Пацієнтка, розгнівано насупившись, похмуро йшла геть.
— Вона неодмінно напише листа в газету про неподобства у лондонських шпиталях, — усміхаючись, припускав доктор Тайрелл, брав наступний папірець і проникливо дивився на хворого.
Здебільшого пацієнти вважали, що шпиталь — державна установа, яку вони утримують своїми податками, і приймали медичну допомогу як належне. Гадали, що терапевту, котрий витрачає на них свій час, платять мільйони.
Доктор Тайрелл давав кожному зі студентів оглянути одного хворого. Помічник відводив пацієнта до однієї з внутрішніх кімнат (вони були меншими, і в кожній стояла кушетка, накрита чорним покривалом із кінського волосу); там він ставив різноманітні запитання, слухав легені та серце, пальпував печінку, записував усе в лікарняний бланк, подумки ставив діагноз, а потім чекав, поки прийде доктор Тайрелл. Закінчивши оглядати чоловіків, той заходив у супроводі натовпу студентів, а помічник читав йому те, що дізнався. Терапевт ставив кілька запитань, а потім сам оглядав хворого. Якщо можна було почути щось цікаве, він дозволяв студентам скористатися стетоскопами: часто можна було побачити хворого з двома-трьома пристроями на грудях і ще кількома на спині, а інші майбутні лікарі нетерпляче чекали своєї черги. Хворий стояв серед них трохи розгублено, але йому завжди подобалося опинитися в центрі уваги; він знічено слухав, як доктор Тайрелл розпинається про його випадок. Кілька студентів ще раз слухали його, щоб розпізнати описані лікарем шуми чи хрипи, а потім хворому дозволяли одягнутися.
Оглянувши різноманітних хворих, терапевт повертався до великого кабінету і знову сідав за стіл. Він запитував у студента, котрий опинявся поруч із ним, що б той виписав останньому пацієнтові. Студент називав кілька ліків.