Тягар пристрастей людських

— Здається, чимало, — відповідав лікар.

— Тоді нам краще покликати їх усередину. Ви продовжуйте оглядати старих.

Заходили нові пацієнтки. Якщо чоловіки найбільше страждали через алкоголізм, то жінки — через погане харчування. Приблизно о шостій годині лікарі закінчували роботу. Філіп, виснажений від того, що годинами стояв, дихав затхлим повітрям й уважно слідкував за оглядами, йшов разом із іншими практикантами випити чаю в медичному інституті.

Виявилося, що робота надзвичайно цікава. Він бачив саму суть людей, а це найбільше цікавить митця. Філіп здригався від хвилювання, коли уявляв себе скульптором, а хворих — глиною у власних руках. Зачудовано здвигаючи плечима, він згадував своє життя в Парижі, сповнене думок про кольори, відтінки, пропорції і ще бозна-що, з метою створити щось гарне: безпосередній контакт із чоловіками і жінками дарував відчуття раніше невідомої йому влади. Кері ніколи не втомлювався дивитися на їхні обличчя та слухати їхні слова; вони заходили кожен по-особливому: один — незграбно човгаючи, інший — пританцьовуючи, хтось тяжко волочив ноги, а дехто сором’язливо тупцював. Часто, подивившись на них, можна було здогадатися, чим вони займаються. Доводилося вчитися ставити запитання так, щоб їх розуміли; дізнаватися, про що майже всі брешуть і як усе ж довідатися правду. Можна було побачити, як по-різному люди сприймають одну й ту ж новину. Одні сміються й жартують, почувши небезпечний діагноз, а інші впадають у глухий відчай. Виявилося, що цих людей Філіп соромиться менше, ніж усіх, із ким спілкувався раніше. Він відчував до них… ні, не співчуття, бо співчуття супроводжується зверхністю, але з ними він почувався, наче вдома. Кері дізнався, що вміє заспокоїти хворого, і коли йому доручали зайнятися кимось, щоби зрозуміти, в чому річ, здавалося, наче пацієнти самі довірливо віддаються в його руки.

«Можливо, — казав він собі подумки, усміхаючись, — можливо, мені судилося бути лікарем. Просто пощастило, що я натрапив на ту єдину справу, для якої годжуся».

Філіпові здавалося, наче з усіх помічників лише він розуміє весь драматизм цих пообідніх годин. Для інших чоловіки й жінки були просто «випадками» — добре, якщо складними, і нудними, якщо симптоми виявлялися занадто очевидними; вони слухали шуми в серці, дивувалися велетенським розмірам печінки, а несподівані хрипи в легенях ставали приводом для розмов. Але Філіп цим не обмежувався. Йому було цікаво просто розглядати людей, вивчати форму їхніх голів та рук, вираз очей і довжину носів. У цій кімнаті він бачив людей, захоплених зненацька, несподіванка зривала з них звичну маску й оголювала душу. Часом доводилося ставати свідком природного стоїцизму, який завжди неабияк розчулював. Якось Філіп бачив, як грубий неосвічений чоловік сприйняв звістку про невиліковну хворобу: Кері сам добре володів собою, але здивувався, з яким природженим блиском пацієнт не видавав своїх почуттів незнайомцям. Та чи збереже він хоробрість, залишившись віч-на-віч із хворобою, чи піддасться розпачу? Часом траплялися справжні трагедії. Якось молода жінка привела на огляд свою сестру — вісімнадцятирічну дівчину з ніжними рисами, великими синіми очима, світлим волоссям, що відливало золотом, коли його на мить торкалися промені осіннього сонця, і шкірою неймовірної краси. Студенти усміхалися й прикипали до неї поглядами. У цих брудних кімнатах нечасто випадало побачити гарну дівчину. Старша сестра розповіла родинну історію: від туберкульозу померли їхні батько й мати, брат і сестра, і залишилися лише вони вдвох. Останнім часом дівчина кашляла й почала втрачати вагу. Вона зняла блузку й оголила молочно-білу шкіру. Доктор Тайрелл мовчки і, як завжди, швидко оглянув пацієнтку, а потім запропонував кільком помічникам вислухати стетоскопом те місце, на яке він вказував пальцем; після цього дівчині дозволили одягнутися. Сестра стояла трохи далі й звернулася до лікаря стишеним голосом, щоб дівчина не почула.