Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— Тепер я їм небагато, — повідомив чоловік. — Щоранку мене жахливо нудить. На вечерю я з’їдаю трохи супу, а потім замовляю кавалочок сиру.
Філіпів погляд мимохіть упав на абсент, а Кроншоу, помітивши це, прибрав насмішкуватого вигляду, наче засуджував усі заклики здорового глузду.
— Ви вже поставили діагноз і вважаєте, що мені не слід пити абсент.
— У вас, вочевидь, цироз печінки, — припустив Філіп.
— Вочевидь.
Чоловік кинув на Філіпа погляд, який раніше змушував юнака почуватися жахливо обмеженим. Здавалося, цей погляд наскрізь бачить усі його примітивні думки. Гаразд, ви погодилися з очевидним, то хіба є сенс із цього приводу ще щось казати? Філіп завів розмову про інше.
— Коли ви збираєтеся повернутися до Парижа?
— Я не збираюся повертатися до Парижа. Я збираюся померти.
Природність, із якою Кроншоу це оголосив, нажахала Філіпа. Він вигадав чимало відповідей, але всі слова здавалися марними. Кері розумів, що Кроншоу помирає.
— То ви збираєтеся оселитися в Лондоні? — незграбно перепитав він.
— А який мені зиск із Лондона? Я тут наче риба без води. Тиняюся людними вулицями, всі мене штовхають, і здається, наче потрапив до міста мертвих. Я відчував, що не зможу померти в Парижі. Хотів піти з життя серед земляків. Не знаю, що це за прихований інстинкт урешті-решт повернув мене додому.
Філіп знав про жінку, з якою жив Кроншоу, та двох замурзаних дітлахів, але чоловік ніколи не заводив про них бесіду, тож Кері не хотілося торкатися цієї теми. Утім, було цікаво, що з ними сталося.
— Не знаю, чому ви весь час говорите про смерть, — сказав він.
— Кілька років тому, взимку, я хворів на запалення легень, і лікарі казали, що лише диво допомогло мені одужати. Виявилося, що я страшенно чутливий до цього захворювання. Наступного разу воно мене вб’є.
— Ох, що за нісенітниці! Усе геть не так погано. Варто лише трохи поберегтися. Чому б вам не кинути пити?
— Тому що я не хочу. Людина може робити все, що завгодно, якщо готова відповідати за свої вчинки. Ви так жваво пропонуєте мені кинути пити, а це єдине, що в мене залишилося. Як гадаєте, на що перетвориться моє життя без пляшки? Чи розумієте ви, яке щастя я знаходжу в своєму абсенті? Я жадаю його; а випиваючи, всотую кожну краплю й відчуваю, як душа ширяє в невимовному щасті. Вам гидко. Ви пуританин і від щирого серця зневажаєте чуттєві насолоди. Чуттєві насолоди найжорстокіші та найвишуканіші. Я людина з даром відчувати все гостро й насолоджувався від душі. А тепер настав час розплати, і я готовий платити.
Якусь мить Філіп незворушно дивився на свого співрозмовника.
— Вам не страшно?
Кроншоу відповів не одразу. Схоже, він розмірковував над своїми словами.
— Іноді, коли я залишаюся на самоті. — Чоловік глипнув на Кері. — Гадаєте, це моя спокута? Помиляєтеся. Я не боюся свого страху. Християнська істина, що людина завжди повинна пам’ятати про смерть, безглузда. Смерть не має жодного значення. Страх смерті не повинен впливати на вчинки мудреця. Я знаю, що помру в боротьбі за наступний ковток повітря, і знаю, що повинен цього неабияк боятися. Я знаю, що не втримаюся й пошкодую про життя, котре повело мене таким шляхом; але я відмовляюся шкодувати. Доки я, слабкий, старий, бідний і смертельно хворий, сам господар своєї душі, мені немає про що шкодувати.
— Пам’ятаєте перський килим, який ви подарували мені? — поцікавився Філіп.
Кроншоу розплився у своїй старій повільній усмішці з далекого минулого.
— Я сказав вам, що в ньому ховається відповідь, коли ви запитали про сенс життя. Ну, то як, дізналися відповідь?
— Ні, — усміхнувся Кері. — Скажете мені?
— Ні, ні, я не можу цього зробити. Відповідь не матиме сенсу, якщо ви не знайдете її самостійно.
83
Кроншоу взявся публікувати свої вірші. Друзі роками наполягали, що час це зробити, але лінощі заважали чоловікові зробити необхідні кроки. На всі спроби переконати його письменник відповідав, що любов до поезії в Англії померла. Ви видаєте книжку, на яку витратили кілька років роздумів і праці; про неї побіжно згадують двома-трьома рядками, описуючи ще кілька подібних видань, двадцять чи тридцять примірників продаються, а решта накладу йде на переробку. Кроншоу давно вже не прагнув слави. Це була така ж ілюзія, як багато іншого. Але один із його друзів сам узявся до справи. Це був Леонард Апджон, літератор, якого Філіп кілька разів зустрічав у компанії Кроншоу в різних кафе Латинського кварталу. В Англії його вважали шанованим критиком і знаним експертом із сучасної французької літератури. Чоловік багато років прожив у Франції, і, спілкуючись із людьми, котрі створювали «Меркюр де Франс» (найзахопливіший журнал тих часів), та висловлюючи англійською їхню точку зору, Апджон здобув славу справжнього оригінала. Філіп читав кілька його статей. Той виробив свій стиль, досить точно наслідуючи Томаса Брауна: писав вигадливими реченнями, ретельно підбираючи чудові застарілі слова, що додавало його писанині індивідуальності. Леонард Апджон переконав Кроншоу віддати йому всі свої вірші й виявив, що їх вистачить на пристойний том. Він пообіцяв скористатися своїм впливом на видавців. Кроншоу потребував грошей. Захворівши, він уже не міг постійно писати, і заробленого ледве вистачало на пійло. Отримавши від Апджона листа, де той писав, що дехто з видавців захопився віршами, але не наважується їх друкувати, Кроншоу зацікавився пропозицією. Він детально описав критикові свою вбогість і просив його докласти усіх можливих зусиль. Тепер, готуючись померти, він захотів залишити по собі опубліковану книжку і в глибині душі вірив, що написав видатні твори. Кроншоу сподівався, що спалахне над світом новою зіркою. Усе життя він беріг ці скарби, і думка про те, щоб тепер, коли вони йому більше не знадобляться, з погордою на прощання подарувати їх людству, видавалася благородною.