Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— А як? Ганяючи нас під Смоленськ та під Москву, як ти нас ганяв?.. Де не проливалася козацька кров? Де не клали ми свої голови?! Що заробили ми з тобою? Ні, ти мені скажи, що ми заробили з тобою? — підступив він до Сагайдачного, стискаючи кулаки. — Поки ми були потрібні, звали нас лицарями, оборонцями ойчизни, а потім забажалося знов обернути нас на холопів! Комісію на нас зібрали! Ще й тебе викликали, І ти, собако, підписав її постанову. Продав нас, як Юда. Та чого ми на тебе дивимося? Стривай, ще доберемося й до тебе! Що, ж ти гадаєш, так і залишиться тільки чотири тисячі козаків, записаних до твого реєстру, a решта піде до пана винитися? Підставляти під ярмо голову! Беріть нас, мовляв, катуйте, знущайтеся з нас, їздьте по наших спинах, шкуру з нас спускайте. І все через тебе, гадино…
Удар був влучний. Обличчя Сагайдачного перекосилося з болю. Він сіпнув комір жупана, ніби стало йому задушно, і з тремтінням у голосі, але твердо й упевнено відповів:
— Так, підписав! Інакше не можна було! Сам знаєш, що так. З порожніми руками не повоюєш… Де ви були, коли я підписував? Наказував я вам, умовляв: «Не розходьтеся по зимівниках та хуторах після походу». Ні, вражі діти, порозходилися! А де ти тоді був? Ковбанився, як кнур, під лісами та під шинками. Через вас я сам стояв перед панами голіруч… Скільки їх там було: Калиновський, Жолкевський, Острозький, Заславський… Та сотні… І в кожного полки, корогви, армати… А в мене й п'ятисот шабель не було. Так, підписав! Але другого ж дня надіслав від війська Запорозького протест до сойму. І угода залишилася шматком паперу. Покажи мені хоч одного козака, якого б я виписав з реєстру або видав панам. Покажи! Не покажеш, бо таких нема і не було. Підписав, аби не виходити нам у море, а сам напровесні повів наших молодців під Стамбул. Та що про це й говорити!.. Адже сам ти був у поході й бачив, що я робив. І тоді ти мовчав. Підписав я, щоб спалити човни. А де ти бачив хоч жаринку від спаленої чайки? Не бачив! Ну, так мовчи, бо Сагайдачний — людина чесна, але дурити ворогів наказує і розум і сумління. І плювати мені на всі комісії і всі універсали, бо ми потрібні панам для нових походів і для сторожі на кресах республіки. Адже ми диктуємо їм свою волю, а не вони нам.
Спочатку Бородавка ніби засоромився своїх обвинувачень, але останця фраза розлютила його. Кров ударила йому в голову. Він став червоний, наче його вдарив грець. І злий бучний регіт потряс його кремезну постать.
— Іч, як він, падлюка, викручується! Жолкевський їде до нас по виписчиків, а він нам очі відводить! Добре брешеш, та не сховаєш правди під лисячим хвостом! А ти що робив минулого літа? Як готувався до бою?! З ченцями знюхався! Школи будував та друкарні! Та плювати нам на ті друкарні, коли панські канчуки за нашими спинами плачуть. «Школи потрібні». А багато нашої голоти по тих школах? Кому вони потрібні? Вам, старшині, та ченцям, щоб дерти з нас шкури не гірше магнатів! Бачив, як вони нас поскручували? І в Лаврі; і в Терехтемирові? І по всіх усюдах? У пана три дні панщина, а по монастирях — чотири! «Для Господа бога», — кажуть… А я бачив того бога, знаю, чи це йому справді потрібне?! Спина і під чернецькими канчуками так само болить, як і під панськими. Старшинський ти попихач, магнатський підлабузник, а не гетьман! Чим старшина кращий за пана? Робити на нього треба? Треба! Данини давати треба? Треба. І поволовщину, і медове, і птицю, і рибу, і яєчка, і полотно, і гроші, і снопи… Панщини, кажеш, нема? Ні, брешеш, є й панщина!
— Стривай, п'яна ти голово! Що ти верзеш? — грюкнув по столу Сагайдачний. — Плутаєш магнатів з старшинами? Залив собі баньки горілкою — і ворона чаплею йому здається.
Але Бородавка не. тямив себе. Він сперся руками на стіл, за яким стояв Сагайдачний, і, нахилившись, як хижак, готовий плигнути, кидав йому просто в вічі:
— Що? Плутаю, кажеш? Віра, мовляв, інша? Та хоч яка б вона була — все один чорт! Вишневецький не козак, скажеш? Байда? Старий? Не козак він! Козак! А які в нього тепер палаци! Всю Лубенщину загарбав. Скільки хлопів у нього! Скільки війська! Ага! Брешу, кажеш? Ні, не брешу, тільки правда тобі очі пече. А син його, Ярема? Ще хлопчисько, а вже потурчився в ксьондзівську віру. Хто ж він? Не наш? Наш козацький син! А Острозькі? Були нашої віри, а тепер — завзяті католики! Забув прислів'я: «Я тієї віри, де більш сала дають?» Аксаки? Гулевичі? Калиновські?! А сам коронний гетьман Жолкевський?! Ну, так не бреши, що самі ляхи п'ють нашу кров. Наша вона старшина, що викохалась на хлібі козацькому. На нашій крові. Забув про Горленка? Теж до панства подався. А хто він? Наш старшина. Сотник! Тепер у Потоцького за попихача. Полковником став, яничаром! А за два-три роки розживеться, сам собі палац збудує… Ось за кого ти тягнеш! За панів! А якої вони віри та народу — однаково. Що біс, що сатана — все одно нечиста сила. А Лобода? Гетьман війська Запорозького. Низовий козак. А не купив він у пана Лозка села Сошників разом із хлопами? Щоб козак та козацький гетьман людей купував!!! Чув ти таке? Чим не людолов, не татарюга! Ще й ринок невільницький улаштують, як у Каффі. А ти в наймитах та в яничарах будеш. Купили тебе не за тридцять срібників, а за булаву та клейноди. Але не грайся з огнем. Печеться! Не дратуй нас! І тепер, коли йде коронний гетьман виписувати нас з реєстру та голодом нас тут в облозі заморити, ти нам очей не замазуй. Думаєш, обдуриш? Продаси нас у неволю, в панські пазури вкинеш? Ні, братику: не піддамося! Спочатку тебе в Дніпрі втопимо, як скаженого собаку, а потім без тебе додумаємось, як нам бути.