Людолови Том 1

— Чого тобі, синку? — спитав Сагайдачний, почувши сморід винного перегару.

Замість відповіді, Бородавка витріщився на Сагайдачного.

— Покажи, сучий син, чим тобі вуха позамазували, що ти не чуєш, де й що робиться на світі? — спитав він, нахиливши голову набік.

— Якщо ти прийшов лаятися, то я накажу хлопцям відвести тебе знов до шинку. Лайся там хоч до ранку, — спокійно відповів Сагайдачний, підводячись на весь зріст і просто глянувши йому в вічі.

Бородавка трохи зніяковів, але, ховаючи ніяковість під виглядом одчайдушної сміливості, зсунув шапку набакир і знов узявся кулаками в боки.

— І він ще загрожує!.. Коронний гетьман перехопляє валки, щоб заморити нас голодом, а він сидить собі в хаті і анічичирк! Скликай раду, сучий сину, бо ми цього не потерпимо.

— Скликати недовго, але про що говоритимемо? — спокійно спитав Сагайдачний, і його вузько посаджені очі блиснули гнівним огнем. — Кажи, що задумав? Побачимо, чи варто ще скликати.

— Не ти дивитимешся, а все наше лицарство. Справа проста: підемо бити панів, палити їх з родом-племенем, щоб не кортіло їм грабувати чумаків та шкури спускати з поспільства й голову з реєстру виписувати. Погуляємо по замках та по фільварках. Наставимо наше козацьке право, щоб не сміли вони судити козаків та на панщину ганяти і збиткуватись. Ще й орендарів замість ліхтарів по осиках розвісимо та й кишки повипускаємо їм заради краси.

— Добре. А потім?

— Виріжемо всіх до ноги: і панів, і орендаторів, а землю заберемо під військо Запорозьке.

— І все?

— А чого тобі ще треба? Ні, не все: ксьондзів у криниці пустимо з каменем на шиї. Костьоли попалимо, а їх майно поміж себе поділимо.

Бородавка замовк, задоволений з своєї промови. Трохи похитуючись, стояв він перед Сагайдачним, присадкуватий і кремезний, як бик. І відчувалося, що ця людина справді трощитиме все, що потрапить їй під руку. Сагайдачний здавався перед ним худорлявим, струнким і гнучким, але в його постаті відчувалася величезна сила, і важко було сказати, хто переміг би в боротьбі.

— Ти все сказав, Якове Кіндратовичу? — спитав він по хвилі. — А тепер послухай мене. Я розповім тобі, що буде потім. Так, ти розвієш костьоли димом пожежі. Так, ти проллєш річки крові, вирубаючи шляхту, впавши на неї, як грім з ясного неба. Але мине рік, і, бачачи, що ти накоїв, забудуть пани свої суперечки і, як один, зберуться рід прапори коронного гетьмана. І тоді не встояти твоїй буйній ватазі проти них і проти угорських, шведських та німецьких корогов. І тоді зле доведеться тобі, Бородавко, разом з усіма, кого потягнеш ти за собою на необачне й криваве діло. Були й до тебе ватажки — Наливайко, Косинський, Полуос, Лобода. Всіх і не пригадаєш. І що ж вони відвоювали народові? Не стало легше ані голоті, ані старшині. Навіть іще важче, бо замість колишніх, уже підгодованих нашою кров'ю, прийшли інші пани, голодні й жадібні. Як воші, накинулися вони на нас, і замість толок та данин запровадили панщину, і почали тягти з народу останні сили. Ні, Бородавко, пусте ти задумав. Не так добиваються волі розумні й обачні люди.