Людолови Том 1

— Кортить знов обернути нас на холопів, щоб робили ми на них, як воли.

— Руки короткі!

— А пруть, як людолови-ногайці.

— Людолови і є.

— Хай сунуться. Дамо їм понюхати пороху.

Барабаш задоволено смоктав люльку і зиркав на всі боки розумними сталево-сірими очима.

— Слухай, батьку, — просто звернувся до нього Тимко, — треба щось діяти. Адже пани збирають на нас силу.

Барабаш посміхнувся.

— Збирають, тільки погано, — зирнув він у бік Тимка. — З такою жменькою їм тільки горобців лякати.

— Як то? Що ж, на твою думку, треба чекати, поки вони нас голодом заморять?

— На Базавлук накинуться, чи що?!

— По катівнях почнуть нас катувати за підпалені фільварки?

— Та тебе першого тоді посадять на палю.

Влучно підсипав жару Барабаш і задоволено прислухався до обурених вигуків, ховаючи під вусами хитрувату посмішку.

— Авжеж. Доведеться й на палю сісти, коли ви такі дурні, - відповів він нарешті.

Нетяги мовчки витріщили очі.

— Так, кажу, доведеться, — повторив Барабаш, вибиваючи люльку. — Бо лякає вас якась жменька жовнірів за півста миль від Січі, а того недобачаєте, що панство сидить на Базавлуку та крутить вами, як ляльками.

Нетяги перезирнулися.

— А хто ж це? Свиридович, чи що? — спитав один із них по хвилі.

— І він, і всі, хто в кармазинових жупанах хверцюють та шальовими поясами підперізуються.

— Оце так, — підхопили колишні пахолки Повчанського, а тепер низові козаки — Максим Бабій, Терешко Гедзь та Тимко Гострий. — Справжні пани, щоб їм луснути!

— Ще й на тафах та уходах п'ють нашу кров, як і в себе по хуторах, — додав Тимко, пригадавши Лободу та Повчанського.

І тільки Бородавка здивовано зирнув на Барабаша.

— Та невже ж вони змовилися з Жолкевським? — недовірливо спитав він.

— Змовилися не змовилися, але ж подумайте, панове, хто для них ближчий: нетяга, з якого вони шкуру деруть, чи пани, з якими вони торгують, горілку п'ють, соймикують, і родичаються, і разом душать нас панщиною та данинами по своїх хуторах та уходах.

— Оце так! — підхопили нетяги. — Здорово, Барабашику! — Знаєш не тільки те, що вже зроблено, але що вони в думках мають.

Барабаш посміхнувся і задоволено кресав огонь.

— Так що ж, на твою думку, нам робити? — спитав Бородавка.

— Що робити? — перепитав він. — Та якнайшвидше вдарити в литаври, скликати чорну раду, поки пани старшини не додумалися, як нас продати панству в неволю.

— Оце так! Щоб не підписували юди таких постанов, як у Житомирі, і не згоджувались на такий реєстр!

— Бий на раду! Біжи, Тимку, по довбиша, він там у шинку, — підштовхнув Тимка Бородавка.

— Стійте, бісові діти! — спинив їх Барабаш, — Хіба ж так можна? Сьогодні — субота. Всі наші хлопці розійшлися: хто на тафах рибалчить, хто коні пасе, хто полює. Почекаємо до завтра. Завтра — Маковій, свято. Всі тут будуть. Тоді, пообідавши, і вдаримо на раду. А поки що треба нам як слід побалакати та змовитися, що і як говорити. Чи то просто вдарити всією силою на коронного гетьмана, чи хай спочатку наші люди підуть по селах та поспільство розбурхають, щоб разом із ним кинутися на панів.