Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Оце так! Разом!
— Краще з поспільством! — захоплено загули нетяги.
— Це ж таке буде!.. Як іскра на порох.
— Усі враз повстануть.
— Тільки знак дай — запалають маєтки.
— Виріжуть панів до ноги.
— Димом пустять замки та фільварки.
— Та цитьте! — гримнув нарешті Барабаш. — Кажу: не здіймайте галасу, бо ж чортова старшина довідається, скрізь у неї свої підлабузники. Треба їх захопити зненацька, піднести на раді готовеньке, щоб не прочухалися. Бо в одного є родичі пани, а той гроші комусь позичив, а третій торгує з ними… Почнуться каверзи. Тільки тоді зваримо кашу, коли не дамо їм довго думати.
— А що, коли вони не згодяться?
— Що? — перепитав Барабаш, і очі йому спалахнули, а голос задзвенів невблаганною силою. — Що кажеш? В Дніпро їх тоді, щоб не зраджували!
І, стверджуючи Барабашеві слова, відгукнувся Тимко луною:
— Собакам і смерть собача!
— А тепер — розходьтесь, панове, — порадив Барабаш. — Ось і в казани б'ють полуднувати.
Хлопці розійшлися, і Барабаш залишився сам на сам з Бородавкою.
— Нащо ти відкладаєш раду? — спитав Бородавка, прямуючи з Барабашем до майдану. — Старшина ж теж скрегоче зубами з люті, бо нема солі. Та й торгівлі заважають оці жовнірські вибрики.
— Хто раз опікся на молоці — той і на воду дме, — спокійно посміхнувся Барабаш.
— Та вони ж увесь час кажуть, що треба ланів бити.
— Ну й хай кажуть. Але й вірити їм не треба, бо коли їм корисно панів бити — підуть вони з нами, а коли стане корисніше нас зрадити — зрадять нас, не почухавшись.
— Та це вірно, — зауважив Бородавка. — Але я гадаю, що варт піти до Сагайдака. Голова в нього путяща. Поговорили б, згодилися, щоб завтра марно не сперечатися.
Барабаш аж спинився і витріщив на Бородавку очі.
— Та ти з глузду з'їхав, чи що? Ворогові, старшині, про своє розпатякати?
— Та який же він ворог?! Сам із голоти! — зніяковів Бородавка.
— Коли ж він був голотою? Десять років тому. Та йому вже кармазини до шкури приросли. Сам старшина і за старшину тягне.
— Так і ми ж з тобою тепер старшини, — образився Бородавка. — Курінні отамани, не будь-які козаки.
— Що?! Та ти мене до Сагайдака дорівнюєш, дурню нещасний?! Хто його обирав — ми чи старшина? Кому він роздає козацькі землі? Хто в нього дістає хліб козацький? Ми чи всякі Танцюри та Ничипоренки за свої човни? Тьху, аж слухати гидко! Невже б ми з тобою підписали постанови житомирської комісії на козаків чи ганяли під Москву козацьку силу?
— Та ти не гавкай, як собака. Теж пельку дереш, як перший-ліпший пан, — образився Бородавка. — І чорт з тобою! Не піду до нього. Але ж і ти дурень вошивий, ось що, — додав він і подався до шинку.
Барабаш спересердя аж плюнув і рушив далі. А Бородавка довго бурчав собі під ніс і замовк, тільки переступивши поріг шинку.
— Теж пан об'явився! — промурмотів він, сідаючи на — лаву.
— Гей, шинкарю, горілки та чим заїсти, — гукнув він худорлявого єврея-шинкаря.
Нетяги впізнали отамана, потіснилися і звільнили йому місце на покуті. Бородавка задоволено посміхнувся й подякував:
— Випий, батьку, нашого меду! — піднесли вони йому кухля.
— Спасибі, друзі! Гей, шинкарю, ще горілки! По кварті на душу, — крикнув він. — Я частую.
І поки шинкар метушився, наточуючи повні кухлі й келихи, Бородавка ковтав міцне питво й думав: «Іч, чортів син! Гадає, що на всьому розуміється краще за всіх на світі. Сагайдакові не йме віри. Правда, що Сагайдак з багатирями приятелює. Так я це йому вже казав просто в вічі. І тепер знов скажу. Хай не пишається булавою і не забуває, що він з голоти».
Бородавка думав і непомітно перехиляв кухоль за кухлем. Войовничий запал здіймався хвилею в грудях. Скляні очі. Гарячий червінь виступив на вилицях.
«А Барабаш боягуз і дурень. Ввижаються йому якісь заколоти, як старій бабусі чорти. Треба з Сагайдаком поговорити. Конче треба. А що він зрадник і собака, так це я йому в вічі кину. Бо ж шкода, щоб такий козарлюга, як Сагайдак, плямував себе зрадою. Втопимо ж його, як собаку. А шкода буде. Бо такого ще не було і не буде… Так я йому і скажу: де твоя совість, собако? Бо є ж у нього десь совість захована».
Бородавка випив ще кварту, кинув шинкареві гроші і, похитуючись, подався до дверей.