Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Рушницю! — заволав Амундсен, видряпуючись по трапу на палубу. Вістінг перший вхопив карабін і шугонув униз. Ведмедиця на мить завагалася і кинулась на нього. У Вістінга не було навіть часу прицілитися, він натиснув на спусковий гачок, та замість пострілу почув тільки, як сухо клацнув курок.
— Рушницю! — не своїм голосом загорлав Вістінг. Несамовитий крик приголомшив звіра. І цього було досить: в ту мить підоспів Свердруп. Гримнув постріл.
У кают-компанії Амундсена оточила вся перестрашена команда корабля. На щастя, хворе плече не потерпіло. Упавши, Руал зламав тільки кістку зап'ястя. Знявши з пораненого пошматовану куртку, Вістінг жахнувся: пазурі ведмедиці роздерли хутро, одяг, білизну і проорали на тілі глибокі криваві борозни.
«Щоб догнати білого ведмедя, треба бігти щодуху, але коли сам тікаєш від роз'ярілої ведмедиці, у тебе немов виростають крила. Цього дня смерть була зовсім близько», — занотував Амундсен.
Не зважаючи на теплі ванни й масажі Вістінга, Амундсен довго не міг володіти правою рукою. Йому набридло, що м'язи не підкоряються, і він вирішив змусити їх бути слухняними. Замкнувшись у каюті, Амундсен почав робити спеціальну гімнастику: здоровою рукою розминав хвору, щодня піднімав її все вище й вище, повертав, згинав і, перемагаючи страшенний біль, заставляв її діяти.
— Не кожен витримав би таке кінське лікування, — з подивом казав Вістінг.
Крім нього, ніхто не знав про ці вправи.
Одначе наслідки лікування були чудові. За кілька місяців терпеливий пацієнт уже вільно володів рукою. А через три роки відомий рентгенолог в Сіетлі, розглядаючи знімки поламаного плеча Руала, був просто вражений.
— Я не вірю в чудеса, капітане, але тут як лікар констатую чудо. Медицина була б неспроможна повернути вашій правій руці колишню рухомість. А тепер признайтеся: скільки морфію вн вжили, розробляючи цей суглоб?
Амундсен холодно подивився на лікаря.
— Морфію? Я перестав би поважати себе, якби наважився вдатись до нього. Біль був пекельний. Та це дрібниця. Людська злість дужча за біль.
Команда «Мод» на Чукотці. Третій зліва Геннадій Олонкін. У центрі — Оскар Вістінг.
НЕВЖЕ ВСІ ЛИХІ СИЛИ ЗАПОВЗЯЛИСЬ НА НЬОГО?
Перша зимівля в Модхавні була невдала для Амундсена. Фортуна, здавалося, зовсім відвернулась від нього.
Десь через місяць після страшної пригоди з ведмедем керівник експедиції кілька годин провів за роботою в магнітному павільйоні. Підвішена до стелі гасова лампа горіла яскраво, але цього разу в Руала, як ніколи, боліли очі. Він усе бачив неначе в тумані. Заглиблений в обчислення, Амундсен довго не звертав уваги на втому. Та ось почали вже уриватись і плутатися думки, щораз повільніші ставали рухи. Він уже ледве добрався до дверей. Хвиля морозного повітря освіжила його, і йому полегшало, але з серцем, на яке він досі ніколи не скаржився, робилося щось дивне: воно то завмирало, то починало так гупати, ніби хотіло вирватися з грудей.
Ці прояви хвороби не на жарт перелякали Вістінга. Однак він не сказав Амундсену про те, що отруєння вуглекислим газом може мати непоправні наслідки. Герметичні двері й стіни обсерваторії не пропускали свіжого повітря, ніякої вентиляції не було, а лампа, поглинаючи кисень, виділяла велику кількість перегару. Проте загартований організм Амундсена витримав і це випробування. А втім, може, й тут передусім перемогла його сильна воля. Він вважав, що керівник експедиції не повинен виявляти слабкості.
Мінливість долі й нещасні випадки ні в чому не змінили усталеного способу життя в полярному таборі. Всі прилади працювали нормально, виміри провадилися регулярно, у визначені терміни. Але більше, ніж неприємні приступи серцебиття, непокоїла Амундсена поведінка одного з учасників експедиції, Тессена. Молодий, сміливий і енергійний моряк раптом посмутнів і замкнувся в собі, став сторонитися товариства, роздратовано відповідав на запитання. Хоч і далі Тессеп старанно виконував доручення, видно було, що він чимось пригнічепий і думки його десь дуже далеко.
Такі симптоми Амундсену вже доводилося спостерігати під час плавания на «Бельжіці». Це була полярна хвороба. Він знав, що вона, мов зараза, легко передається іншим. Це таїло в собі неабияку загрозу. Настав нарешті день, коли Тессеп без будь-якої причини почав сваритися з товаришами.
— Капітане, я хочу вернутися додому! — заявив він. — Мій мозок перетворився в лід. Мене охоплює шаленство, коли подумаю, що, можливо, доведеться гибіти серед оцих проклятих льодів ще хтозна-скільки років. Відпустіть мене. Я добре ходжу на лижах і дістанусь до острова Діксон, а якщо треба, то й до самого Архангельська. Аби тільки якнайдалі звідси! Більше я тут не витримаю!