Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Панас уже сидів під стіною Біюк-Джами, чекаючи на дружину.
— Ну, як? — кинулася до нього Шафіге, забувши мусульманський жах перед чоловіками. — Меметка?..
— Тут ваш Меметка, — лагідно посміхнувся Панас. — Не журіться, молодичко. Замкнули хлопчиків до цитаделі. Годують їх добре: і шашликом, і молоком, і сиром, і різними ласощами! Ось тільки сплять вони на землі, підклавши соломки. Та влітку нічого, тепло…
— А ага? Чи тут він, клятий? — урвала Горпина.
— Нема. Поїхав, собака, по інших аулах. Зовуть його Гусейн-заде, а помічник його Юнос-заде, щоб їм чорти зади попідсмажували, — грубо пожартував Панас, щоб чимось розважити бідну матір. — Ласий він, собака, на бакшиші. За гроші з нього можна кишки витягти, але без грошей — не підходь: звір звіром. Проте дітей він не чіпає. Треба їх приставити до Стамбула веселими та здоровими, бо за це можна дістати чималу нагороду. А нагороди для нього — як мед. Ну а у вас як? — урвав він сам себе, бачачи, що Шафіге ладна знов розплакатися.
— Продали іджіари якомусь чужинцеві. Та так добре, — зацокотіла Олена. — А на базарі що робиться!.. Ой лишенько! Всі несуть на продаж, що є найкращого в хаті. А покупців катма. Зникли, як таргани у вогні. Пропали б ми, коли б не цей чужинець.
— Що ж тепер робити? Підемо десь, — урвала Шафіге. — Чи не піти нам на невільницький ринок по хлопчика?
Але Горпина спалахнула.
— Та що ти, Шафіге! Схаменися! Піти купувати за гроші людину, нещасне дитинча, захоплене десь на селі!.. Щоб ще одна мати страждала, як ти? Шафіге стало соромно. Але страх втратити Меметку стиснув їй серце, і вона знов звернулася до Панаса. Вона відчувала, що цей мовчазний неквапливий вантажник з випаленим на лобі невільницьким тавром знайде якийсь вихід.
— Що ж робити, господарю? Навчи! Врятуй!
Панас — почухав неголену щоку, затягнувся тютюном і, не випускаючи люльки з рота, спокійно відповів:
— А я ось що думаю. Бачили ви циганча, що жебрачить біля кладовища? Він сиротинка. Візьмемо його, помиємо, підгодуємо та й віддамо Гусейнові замість Мемета, а гроші залишаться тоді на хабар. За три тисячі аспрів стане він шовковий. Та й циганча дякуватиме. Не весь йому вік спати під тинами, як цуценяті.
Але Горпина не заспокоювалася.,
— Хоч і спить воно під тинами, та вільне. Краще бути жебраком на волі, ніж невільником у золотих шатах.
Панас повільно всміхнувся.
— Вірно, тіточко. Тільки не зовсім. Хлоців беруть не в неволю, а в яничари. Батьки страждають, бо це розлука навіки, але ж не будуть вони нещасні. Сім років тримають аджем-огланів в султанському палаці, муштрують, добре годують, виховують; вивчають вони військову науку і грамоту, а потім беруть їх до яничарського війська, якому скоряються всі. Це ж не прості корогви — яничари. Живуть вони сито, безтурботно і весело і навіть чимало разів скидали султанів, коли вони не дуже їм потурали. Отже, кращої долі жебракові й уві сні не вигадаєш.
Горпина замовкла, та неприємний присмак залишався. А Панас вів далі, звертаючись до Шафіге:
— Підемо тепер до нас, відпочинемо. Та й циганча заберемо дорогою, а за кілька день приїде ага. Тоді й справу закінчимо. Тільки не говоріть циганчаті, що ми вигадали, бо матері виють і він може злякатися.
— А що буде, коли циганча втече з казарми? Тоді знов прийдуть до нас по Меметика? — урвала Шафіге.
— Та схаменіться, тіточко! Звідти тільки пташка втече.
Олена була захоплена. Знов засміялися карі очі, а кирпатенький носик визирнув з хусточки, як пустун-хлопчик з-за тину.
— Справді, підемо до нас, — запросила вона. — Циганча проживе в нас кілька день, обчиститься, відіспиться. А я вже годуватиму його, як курбан-байрама, щоб він вподобався азі.
Сказано — зроблено. За годину циганча вже призвичаїлося до білої хатки за кладовищем і з дзвінким реготом гралося з кудлатим собакою, причепурене, нагодоване, з чисто поголеною голівкою, а Горпина з Шафіге зібралися додому.
Минуло чотири дні… Шафіге не спала, не їла, поривалася до Каффи і годинами ридала, ховаючи в подушках обличчя, або бігла до Горпини по новини.
— Я боюся, що Меметку вже забрали до Стамбула. Я більше його не побачу. Нащо ти відвела мене додому, Горпіне?
— Заспокойся, рідненька. Не така людина Панас, щоб обдурити нас. А яликом під парусом — до Каффи — година. Це ж не бігти пішки гірськими стежками, як ми з тобою.
— Так ти нічого не ховаєш від мене? Він ще тут? Забожись своїм християнським аллахом! Горпіне, Горпіне, скажи мені правду!