Людолови Том 1

— Що ж робити, господарю? Навчи! Врятуй!

Панас — почухав неголену щоку, затягнувся тютюном і, не випускаючи люльки з рота, спокійно відповів:

— А я ось що думаю. Бачили ви циганча, що жебрачить біля кладовища? Він сиротинка. Візьмемо його, помиємо, підгодуємо та й віддамо Гусейнові замість Мемета, а гроші залишаться тоді на хабар. За три тисячі аспрів стане він шовковий. Та й циганча дякуватиме. Не весь йому вік спати під тинами, як цуценяті.

Але Горпина не заспокоювалася.,

— Хоч і спить воно під тинами, та вільне. Краще бути жебраком на волі, ніж невільником у золотих шатах.

Панас повільно всміхнувся.

— Вірно, тіточко. Тільки не зовсім. Хлоців беруть не в неволю, а в яничари. Батьки страждають, бо це розлука навіки, але ж не будуть вони нещасні. Сім років тримають аджем-огланів в султанському палаці, муштрують, добре годують, виховують; вивчають вони військову науку і грамоту, а потім беруть їх до яничарського війська, якому скоряються всі. Це ж не прості корогви — яничари. Живуть вони сито, безтурботно і весело і навіть чимало разів скидали султанів, коли вони не дуже їм потурали. Отже, кращої долі жебракові й уві сні не вигадаєш.

Горпина замовкла, та неприємний присмак залишався. А Панас вів далі, звертаючись до Шафіге:

— Підемо тепер до нас, відпочинемо. Та й циганча заберемо дорогою, а за кілька день приїде ага. Тоді й справу закінчимо. Тільки не говоріть циганчаті, що ми вигадали, бо матері виють і він може злякатися.

— А що буде, коли циганча втече з казарми? Тоді знов прийдуть до нас по Меметика? — урвала Шафіге.

— Та схаменіться, тіточко! Звідти тільки пташка втече.

Олена була захоплена. Знов засміялися карі очі, а кирпатенький носик визирнув з хусточки, як пустун-хлопчик з-за тину.

— Справді, підемо до нас, — запросила вона. — Циганча проживе в нас кілька день, обчиститься, відіспиться. А я вже годуватиму його, як курбан-байрама, щоб він вподобався азі.

Сказано — зроблено. За годину циганча вже призвичаїлося до білої хатки за кладовищем і з дзвінким реготом гралося з кудлатим собакою, причепурене, нагодоване, з чисто поголеною голівкою, а Горпина з Шафіге зібралися додому.

Минуло чотири дні… Шафіге не спала, не їла, поривалася до Каффи і годинами ридала, ховаючи в подушках обличчя, або бігла до Горпини по новини.

— Я боюся, що Меметку вже забрали до Стамбула. Я більше його не побачу. Нащо ти відвела мене додому, Горпіне?

— Заспокойся, рідненька. Не така людина Панас, щоб обдурити нас. А яликом під парусом — до Каффи — година. Це ж не бігти пішки гірськими стежками, як ми з тобою.

— Так ти нічого не ховаєш від мене? Він ще тут? Забожись своїм християнським аллахом! Горпіне, Горпіне, скажи мені правду!