Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
… Катя сіла на постелі. Гриміли колеса, іржали коні за вікном. Крізь незапнуті двері перегородки вона побачила, як входять і виходять люди, обвішані зброєю. В хаті гули голоси, тупотіли чоботища. Багато людей товпилось коло стола, щось на ньому розглядали. Пускали круті слівця. Був уже білий день, і кілька димних променів било в сизий махорчаний дим хати крізь маленькі вікна.
На Катю ніхто не звертав уваги. Вона поправила плаття і волосся, але залишилась сидіти на постелі. Очевидно, в село увійшли нові війська. З тривожного гомону людей, які товпилась у хаті, було зрозуміло, що готувалось щось серйозне. Різкий голос, з запинкою, з жіночим відтінком крикнув владно:
— Щоб його чорти взяли! Покликати його, падлюку!
І полетіли голоси, крики з хати на двір, на вулицю, туди, де стояли запряжені тройками вози, осідлані коні, купки солдатів, матросів, озброєних селян.
— Петриченко… Де Петриченко?.. Біжи за ним…
— Сам біжи, кабан гладкий… Ей, браток, поклич полковника… Та де він, чорт його душу знає?.. Тут він, на возі спить, п’яний… З відра його, чорта, облити… Чуєш, там, з відром, побіжи до колодязя, — полковника не добудимось… Ей, братва, водою його не відлити, масти йому рило дьогтем… Прокинувся, прокинувся… Скажи йому: батько гнівається… Іде… іде…
В хату ввійшов учорашній рослий чоловік у високій шапці. Він так, видно, міцно спав, що на вусатому багровому обличчі його ледве можна було добачити заплилі очі… Буркочучи, він протовпився до стола й сів.
— Ти що ж, негіднику, армію продаєш! Купили тебе! — вереснув з запинкою високий скреготливий голос.
— А що? Ну — заснув, ну, от і все, — прогудів полковник так густо, наче говорив це, сидячи під бочкою.
— А те. А те, тобі кажу… А те! — голос захлинувся. — А те, що проспав німців…
— Як німців проспав! Я нічого не проспав…
— Де твої застави? Ми йшли цілу ніч, — жодної застави… Чому армія в мішку?
— Та чого ти кричиш? Хто ж їх знає, звідки ті німці взялися… Степ великий…
— Ти винен, мерзотнику!
— Ho, но…
— Винен!
— He хапай!
Зразу в хаті стало тихо. Відскочили ті, що стояли коло стола. Хтось, важко дихаючи, борюкався. Підлетіла рука з револьвером. В неї вчепилось кілька рук. Залунав постріл. Катя затулила вуха, швидко прилягла на подушку. Зі стелі посипалась штукатурка. І знову, вже весело, загули голоси. Полковник Петриченко підвівся, дістаючи смушевою шапкою мало не до стеді, і з юрбою молодців поважно вийшов на вулицю.
За вікном почався рух. Повстанці сідали на коней, вскакували в тачанки. Ось заляскали батоги, затріщали осі, знялась неймовірна лайка. Хата спорожніла, і тоді Катя зрозуміла, чому досі не могла побачити того, хто так владно кричав жіночим голосом. Це був маленький чоловік. Він сидів коло стола, спиною до Каті, поклавши лікті на карту..
Пряме каштанового кольору довге волосся падало йому на вузькі, як у підлітка, плечі. Чорний сукняний піджак був перехрещений ремінням, за шкіряним паском — два револьвери й шабля, ноги — у франтуватих чоботях із шпорами — схрещені під стільцем. Похитуючи головою, від чого жирне волосся його повзло по плечах, він поквапливо писав, перо бризкало і рвало папір.
Обережно з двору увійшов той дядько, що дав Каті свою постіль.
Обличчя у нього було рожеве, догідливе. У волоссі — сіно. Придуркувато кліпаючи, він сів на лаву, навпроти чоловіка, що писав, підсунув під себе обидві руки і почав чухати босою ногою ногу.
— Все тобі клопіт, все клопіт, Несторе Івановичу, а я сподівався — обідати залишишся. Вчора теличку різали, наче я так і знав, що ти заїдеш…
— Ніколи… Не заважай…
— Ага… (Дядько помовчав, перестав кліпати. Очі його стали розумними, важкими. Деякий час він стежив за рукою того, що писав). Значить, як же воно, Несторе Івановичу, бій приймати не збираєтесь у нас у селі?
— Як доведеться…
— Ну да, само собою, діло воєнне… А я про те, якщо бій будете приймати, — треба б щось з худобою… На хутори, чи що, її вигнати?
Довговолосий чоловік відклав перо і занурив маленьку руку в волосся, перечитуючи написане. У дядька засвербіло в бороді, засвербіло під пахвами. Почухався. І наче тільки зараз згадав:
— Несторе Івановичу, а як же нам з мануфактурою? Сукно ти пожертвував, — добре сукно. Інтендантське, аж очі вбирає… Адже шість возів.
— Мало вам? Не ситі? Мало?
— Ну, що ти, — чого мало… І за це не знаємо як дякувати… Сам знаєш — сорок бійців від села до тебе послали… Синаш мій пішов. Я, каже, батьку, повинен кров пролити за селянську справу. Мало буде — ми підемо, старики візьмуться… Ти тільки воюй, підтримаємо… А от з мануфактурою, коли що до чого, — ну, не дай боже, наскочать германці, стражники… сам знаєш, яка у них розправа, — от, як же нам: сумніватися чи не сумніватися нащот бою?