Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Зіркам у степу, здавалось, не було кінця. В одному краю, там, куди йшли, небо ледве почало зеленіти. Катя все частіше спотикалась, стримано зітхала. А Мишкові хоч би що, як з гуски вода, — йшов би і йшов з гвинтівкою за плечима тисячу верст. Катя турбувалась тепер про одне: не показати, що ослабла, щоб цей свистун і хвалько не почав її жаліти…
— Всі ви хороші! — Вона спинилась, поправила хустку, щоб перепочити, і знову пішла по полину, по ховрахових норах. — Роди вам синів, щоб їх убивали. Не можна вбивати, от і все.
— Цю пісню ми чули. Це пісня жіноча, старовинна, — сказав Мишко, не задумуючись. — Наш комісар, бувало, так на це: «Дивіться з класової точки зору…» Ти націляєшся з гвинтівки, і перед тобою — не людина, а класовий факт. Зрозуміло? Жалість тут ні до чого і навіть — чиста контрреволюція. Є інше питання, голубонько… — Дивно раптом змінився голосу нього, — глухуватий, ніби він сам слухав свої слова: — Не вік мені крутитися з гвинтівкою по фронтах. Кажуть, Мишко пропита душа, алкоголік, туди йому к чорту дорога, — в яр. Правильно, та не зовсім… Помирати скоро не збираюсь, і навіть дуже не хочу… Та куля, котра мене вб’є, ще не відлита. — Він відмахнув чуб з лоба: — Що таке тепер людина — шинеля та гвинтівка? Ні, це не так… Я б чортзна-чого хотів! Та от — сам не знаю чого… Почнеш думати: ну, віз грошей? Ні. В мені людина страждає… Тим більш, такий час — революція, громадянська війна. Б’ю ноги, від холоду, від ран мучуся — для свого класу, свідомо… В березні місяці довелося в сторожовій охороні лежати півдня в ополонці під кулеметним вогнем… Виходить, я герой перед фронтом? А перед собою — нишком — хто ти? Налився алкоголем і в нерозважному гніві на себе витягаєш ножа з-за халяви.
Мишко знову весь випростався, вдихаючи нічну прохолоду. Обличчя його здавалось сумним, майже жіночим.
Руки він глибоко засунув у кишені шинелі і говорив уже не Каті, а наче якійсь тіні, що летіла поперед нього:
— Знаю, чув, — освіта… У мене розум дикий. Мої діти будуть освічені. А я зараз, який є, — лиходій… Це моя смерть… Про інтелігентних пишуть романи. І як же багато цікавих слів! А чому про мене не написали романа? Ви думаєте, тільки інтелігентні божеволіють. Я уві сні крик чую… Прокидаюсь — і вдруге убив би…
З темряви наскакали вершники, кричачи ще здалека: «Стій, стій…» Мишко зірвав гвинтівку. «Стій, так твою мать! Своїх не впізнаєш!..» Залишивши Катю, він пішов до вершників і довго про щось радився.
Полонені стояли, тривожно перешіптувались. Катя сіла на землю, схилила обличчя в коліна. Зі сходу, де ясніше зеленів світанок, повівало вогкістю, димком кізяка, домовитим запахом села.
Зірки цієї нескінченної ночі почали блякнути, зникати. Знову довелося встати й іти. Незабаром загавкали собаки, показались ожереди, журавлі колодязів, покрівлі села. Проступили на лузі грудками снігу сонні гуси. Коралова зоря відбилась у плоскому озерці. Мишко підійшов нахмурившись:
— З іншими ви не ходіть, вас я влаштую окремо.
— Добре, — відповіла Катя, чуючи немов здалека.
Однаково було, куди йти, аби тільки — лягти, заснути…
Крізь повіки, що злипалися, вона побачила великі соняшники і за ними зелені віконниці, розмальовані квітками і птахами. Мишко постукав нігтями в пухирчасте віконце. В білій стіні хати помалу відчинилися двері, висунулась скуйовджена голова дядька. Вуса його поповзли вгору, зубатий рот позіхнув. «Ну, добре, — сказав він, — ходімо, чи що…»
Похитуючись, Катя пішла в хату, де задзвеніли потурбовані мухи. Дядько виніс з-за перегородки кожуха й подушку: «Спіть», — і пішов. Катя опинилась за перегородкою на постелі. Здається, Мишко нахилявся над нею, поправляв під головою подушку. Було розкішно провалитися в небуття.
… Тривожив стукіт коліс. Вони котились, гуркотіли. Котилося безліч екіпажів. І сонце виблискувало позад них у вікнах високих-високих будинків. Напівкруглі графітові дахи. Париж. Мимо мчать екіпажі з пишно вбраними жінками. Всі щось кричать, обертаються, на щось показують… Жінки вимахують мереживними зонтиками…
Все більше мчить екіпажів. Боже мій! Це погоня… І це в Парижі, на бульварах! Ось вони» Величезні тіні на кудлатих конях у зеленуватому світанку. Ні ворухнутися, ні втекти! Який тупіт! Які крики! Забило дух!..