Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Невідомо, що сталося б з нею в ті дні в Парижі… Але зразу все обірвалось… Заревіли гармати світової війни… Німця Катя так і не зустріла більше… Чи знав він про наближення війни, чи догадувався? В дальшій розмові коло кам’яної балюстради, звідки милувалися розкиданими по темному обрію миготючими, як алмази, вогнями Парижа, німець кілька разів починав говорити з якоюсь суворою безнадійністю про неминучість катастрофи. Його немов опанувала нав’язлива думка про те, що все марне: і принадність ночі, і чарівність Каті.
Вона не пам’ятала, що говорила йому, мабуть, нісенітниці. Але це було байдуже. Він стояв, спершись ліктями на балюстраду, майже торкаючись щокою Катиного плеча. Катя знала, що нічне повітря змішувалось із запахом її духів, її плечей, її волосся. Мабуть, — чи тепер їй так здалося, — якби тоді він поклав велику руку їй на спину, вона б не відсунулась… Ні, цього нічого не сталося…
Вітер бив у щоку, тріпав волосся. Летіли іскри з паровоза. Поїзд ішов степом. Катя відірвалась од вікна, все ще нічого не бачачи. Притулилася в кутку полиці. Стиснула холодні пальці.
Вона тепер каялась. Що ж це було таке? Тижня не минуло, як узнала про смерть Вадима, і гірше, ніж зрадила, гірше, ніж забула… Замріялась про небувалого коханця… Німець цей, звичайно, убитий… Він був офіцером запасу. Убитий, убитий… Всі померли, все загинуло, розірвано, розвіяно, як та ніч у парку на терасі, над річкою, зникло без вороття.
Катя стиснула губи, щоб не застогнати. Заплющила очі. Пронизливий смуток розривав їй груди… В брудному вагоні, де тьмяно мерехтіла свічка, було небагато людей. Коливались чорні безсонні тіні від піднятої руки, від скуйовдженої бороди, від роззутих ніг, спущених з верхньої полиці. Ніхто не спав, хоч час був пізній. Розмовляли стиха.
— Найгірший оце район, я вже вам кажу…
— А що? Невже й тут небезпечно?
— Звиняюсь, що ви говорите? І тут теж грабують? Це ж дивно, чого ж німці дивляться? Вони ж повинні охороняти проїжджу публіку… Окупували країну, то й наводь порядок.
— Німцям, пробачте, панове, на нас звисока наплювати… Самі справляйтесь, мовляв, голуб’ята, — заварили кашу… Так. В природі це у нас, — бандитизм… Сволоч народ…
На це впевнений голос відповів:
— Всю російську літературу треба перекреслити і спалити по всьому світі… Показали! Чесної людини на всю Росію, може, жодної нема… От, пам’ятаю, був я у Фінляндії і забув у готелі калоші… Верхівця послали з калошами навздогін, і калоші ж рвані… Оце чесний народ. І як вони розправлялись з комуністами. З росіянами взагалі. В місті Або, після придушення повстання фінни палили й катували начальника тамтешньої Червоної гвардії. За річкою було чути, як кричав цей більшовик.
— Ой господи, коли в нас уже якийсь порядок зроблять…
— Звиняюсь, я був у Києві… Шикарні магазини, в кофейнях музика… Дами відкрито ходять у брильянтах. Повне життя… Дуже добре працюють контори по скуповуванню золота та іншого… Вуличне життя процвітає, і таке інше… Чудове місто…
— А на штани відріз — за півроку жалування. Задушили нас спекулянти… І ви знаєте — всі такі лобаті, всі в синіх шевйотових костюмах… Сидять по кофейнях, торгують накладними… Вранці встав — немає в місті сірників. А через тиждень коробка — карбованець. Або оті голки. Я от жінці на іменини дві голки подарував і котушку ниток. А раніш дарував серги з брильянтами… Інтелігенція гине, вимирає…
— Розстрілювати спекулянтів без пощади…
— Ну, пане-товаришу, тут вам все-таки не більшовизія…
— А що, які чутки в Києві — гетьман міцно сидить?
— Поки німці тримають… Кажуть, з’явився ще претендент на Україну — Василь Вишиваний. Сам він габсбурзький принц, але ходить у малоросійському костюмі.
— Громадяни, спати пора, погасили б свічку.
— Тобто як — свічку? Це ж вагон…
— А так — безпечніше якось… З поля всі вікна видно — миготять.
У вагоні зразу замовкли. Особливо виразно постукували колеса. Летіли паровозні іскри в темряву степу. Потім хтось прохрипів, страшенно обурившись:
— Хто сказав «погасити свічку»? (Мовчання. Стало трохи моторошно). Ага, свічку… А самому по чемоданах лазити. А от знайти, хто сказав, і з площадки — під укіс.
Хтось з остраху почав цикати зубом. Панічний голос промовив:
— Минулого тижня я їхав, — у одної жінки два клунки гаком витягли…