Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Це неодмінно махновці.
— Будуть тобі махновці за двома клунками турбуватися. Поїзд пограбувати — це їх діло.
— Панове, проти ночі не варто б про них…
І пішли балачки одна за одну страшніші. Згадувались такі пригоди, що буквально морозом проймало. І тут виявилось, що місця, по яких, не дуже поспішаючи, тягся поїзд, — саме розбійницьке гніздо, де німці уникають навіть їздити, і що на попередній зупинці навіть охорона злізла… По селах тут дядьки гуляють у бобрових шубах, дівки — в шовку й оксамиті. Не буває дня, — тра-та-та, — або обстріляють поїзд з кулемета, або відчеплять задні вагони, відведуть самокотом, або на повному ходу раптом відчиняються двері, і входять бородаті, з сокирами, обрізами: руки вгору! Руських залишають у чому мати народила, а попадеться їм єврей…
— Що єврей? При чому тут єврей? — дико закричав бритий чоловік у синьому шевйотовому костюмі, той, що захоплювався Києвом. — Чому в усьому винні євреї?..
Від цього крику стало зовсім страшно. Голоси притихли, Катя знову заплющила очі. Грабувати у неї було нічого — хіба ізумрудний перстень. Але і її пойняв нестерпний страх. Щоб позбутися неприємного завмирання серця, вона спробувала знову згадати чарівність тієї ночі, що не здійснилась. Але тільки стукали колеса в чорній порожняві: «Ка-тю-шо, Ка-тю-шо, скін-че-но, скін-че-но, скін-че-но…»
… Раптом, наче влетівши в тупик, вагон спинився, гальма завищали залізним зойком, загримотіли ланцюги, задзвеніли шибки, кілька чемоданів важко впало з верхньої полиці. Найдивніше, що ніхто навіть не ойкнув. Посхоплювалися з місць, озиралися, прислухалися. І без слів було ясно, що вскочили в халепу.
В темряві гримнули постріли гвинтівок. Бритий чоловік у шевйоті метнувся по вагону, кудись пірнув, притаївся. За вікнами під самим насипом побігли люди. «Бах, бах» — блиснуло в очі, вдарило у вуха… Страшний голос закричав: «Не висуватися!» Рвонуло гранату. Хитнуло вагон. Дрібно-дрібно у пасажирів зацокотіли зуби. На площадку полізли. Бухнули прикладами в двері. Штовхаючись, ввалилось чоловік десять у смушевих шапках, погрожуючи гранатами, стикаючись у тісноті зброєю. Шумно дихали груди.
— Забирай речі, виходь у поле.
— Швидше ворушись, а то…
— Мишко, шквар гранатою буржуїв…
Пасажири шарахнули. Світловолосий парубок із злим блідим обличчям кинувся всім корпусом уперед, піднявши гранату, і так на секунду застиг з піднятою рукою…
— Виходимо, виходимо, виходимо, — зашелестіли голоси. І більше не протестуючи, не кажучи ні слова, пасажири полізли з вагона, — хто з чемоданчиком, хто захопивши тільки подушку або чайник… Один, в пенсне, із збитою набік борідкою, навіть усміхався, пробираючись між розбійниками.
Ніч була холоднувата. Розкішним покровом розкинулись зорі над степом. Катя з вузликом сіла на стос гнилих шпал. Не вбили зразу — тепер уже не вб’ють. Вона почувала таку кволість, наче після непритомності. «Хіба не однаково, — думала, — сидіти тут на шпалах чи блукати по Катеринославу без шматка хліба…» Плечам було холодно. Вона позіхнула. У вагоні рослі мужики стягали з полиць чемодани, викидали їх через вікна. Чоловік у пенсне поліз був на укіс до вагона:
— Панове, панове, там у мене фізичні прилади, ради бога, обережніше, воно ламке…
На нього зашипіли, схопивши ззаду за непромокальний плащ, втягли в юрбу пасажирів. В цей час з темряви з дзвоном і тупотом примчав кінний загін. На два кінських корпуси поперед нього скакав, підстрибуючи в сідлі, хтось неймовірно дужий, у високій шапці. Пасажири шарахнули. Загін з піднятими гвинтівками й шаблями спинився біля вагона. Дужий у шапці крикнув гучно:
— Втрат ніяких, хлопці?
— Ні, ні… Вивантажуємо… Гони тачанки, — відповіли голоси. Дужий у шапці повернув коня і в’їхав у юрбу пасажирів.
— Показуй документи, — наказав він, виграючи конем, так що піна з кінської морди летіла у вирячені від страху очі пасажирів. — Не бійся. Ви під захистом народної армії батька Махна. Розстрілювати будемо тільки офіцерів, стражників, — він загрозливо підвищив голос, — і спекулянтів народного добра.
Знову чоловік у непромокальному плащі виступив наперед, поправляючи пенсне.
— Пробачте, можу дати слово честі, серед нас немає вищевказаних вами категорій… Тут тільки мирні обивателі… Моє прізвище Обручов, учитель фізики…
— Учитель, учитель, — докірливо промовив дужий у шапці,-а злигався з усякою наволоччю. Одійди вбік. Хлопці, цього не чіпати, це вчитель…
З вагона принесли свічку. Почалася перевірка документів. Дійсно, ні офіцерів, ні стражників не виявилось. Бритий чоловік у шевйоті метушився тут же, ближче всіх до свічки… Але був він уже не в шевйоті, а в припорошеному селянському сіряку і в солдатському картузі.