Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Було незрозуміло, де він усе це роздобув, — мабуть, возив з собою в чемодані. Він по-дружньому плескав по плечах суворих розбійників:
— Я співак, дуже радий з вами познайомитись, друзі. Артистам треба вивчати життя, я артист…
Він кашляв, прочищаючи горло, поки хтось не сказав йому загадково:
— Там розберуть — який ти артист, завчасно не радій…
Під’їхали тачанки — невеликі вози на залізному ходу.
Махновці повкидали в них чемодани, кошики, клунки, сіли зверху на ре; чі, погоничі засвистали по-степовому, ситі тройки рвонули скоком, і з свистом і тупотом обоз зник у степу.
Поскакав десь і кінний загін. Кілька махновців ще ходило коло вагона. Тоді пасажири простим підняттям рук обрали делегацію, щоб просити у розбійників дозволу їхати далі. Прийшов світловолосий парубок, обвішаний бомбами. Чуб з-під козирка кашкета закривав йому око. Друге синє око дивилось ясно й нахабно.
— Що таке? — спитав він, оглядаючи з голови до ніг кожного делегата. — Куди їхати? На чому? От дурні… Та коли ж машиніст чкурнув з паровоза в степ, тепер верст за десять чеше. Я вас тут не можу залишити в нічний час, мало тут хто по степу швендяє неорганізований… Громадяни, слухай команду… (Він зійшов з укосу, поправив важкий пасок. До нього спустилась решта махновців, перекидаючи за спини гвинтівки). Громадяни, стройся по четверо в колону… З речами в степ…
Проходячи повз Катю, він нагнувся, торкнув її за плече.
— Ей, дівко… Не журись, не скривдимо… Бери вузлика, ступай поруч зі мною без строю.
З вузликом у руці, насунувши хустинку до брів, Катя йшла рівним степом. Парубок з чубом ішов по лівий бік від неї, поглядаючи через плече на мовчазну купку полонених, що плентались похнюпившись. Він тихо посвистував крізь зуби.
— Ви хто ж така, звідки? — спитав він Катю. Вона не відповіла, одвернулась. Тепер у неї не було ні страху, ні хвилювання, тільки байдужість, — все здавалося їй як у півсні. Парубок знову спитав про те саме.
— Значить, не бажаєте себе принижувати, розмовляти з бандитом. Дуже жаль, дамочко. Тільки панську пиху треба б збити — не ті часи…
Обернувшись, він раптом зірвав з плеча гвинтівку, злісно крикнув якійсь невиразній постаті, що шкутильгав ла осторонь від полонених:
— Ей, сволоч, відстаєш… Стріляти буду!
Постать поспішно кинулась у юрбу. Він задоволено усміхнувся.
— А куди йому втікати, дурневі?.. Мабуть — до вітру хотів. От які діла, дамочко… Не бажаєте говорити, а мовчати — воно страшніше… Не бійтеся, я не п’яний. Я коли п’яний — мовчазний… Недобрий… Познайомимося, — він підкинув два пальці до козирка, — Мишко Соломій. Дезертир Червоної Армії… Скоріше — бандит по своїй природі, так треба розуміти. Лиходій. Тут ви не помилились…
— Куди ми йдемо? — спитала Катя.
— В село, в штаб полку. Перевірять вас, допитакггь, декого носом у землю, деяких відпустять. Вам, як молодій жінці, боятися нічого… Крім того, я з вами.
— Вас, як я бачу, і треба більш за всіх боятися, — сказала Катя, мигцем скоса глянувши на свого супутника. Вона не сподівалась, що ці слова так опечуть його. Він весь випростайся, зітхнув поривчасто через ніздрі, — довге обличчя його скривилось, бліде від світла зірок. «Сука», — засичав він. Ішли мовчки. Мишко на ходу закурив.
— Хоч і будете заперечувати, я знаю, хто ви. З офіцерського звання.
— Так, — сказала Катя.
— Чоловік, звісно, в білих бандах.
— Так… Мого чоловіка вбито…
— Не поручусь, що не моя куля його уколошкала…
Він показав зуби. Катя швидко глянула, спіткнулась.
Мишко підтримав її під лікоть. Вона випручала руку, похитала головою.
— Я ж з Кавказького фронту… Тут тільки чотири тижні, весь час з білобандитами воював. З цієї гвинтівки не одну кулю увігнав у голубі кісточки…
Катя знову затрясла головою. Він деякий час ішов мовчки, потім засміявся:
— Ну і вскочили ж ми в халепу під станцією Уманською. Від нашого Варнавського полку пух залишився. Комісара Соколовського вбили, командир полку Сапожков втік лише з жменькою бійців, усі поранені… А я ушкварив через німецький фронт до батька. Тут веселіше. Над душею ніхто не стоїть — народна армія. Партизани ми, дамочко, а не бандити. Командирів обираємо самі…
Скидаємо самі: взяв наган і бахнув… Один тільки й є над нами — батько… Ви думаєте, поїзд ограбили, то це все в шинках проп’ємо? Нічого подібного. Все добро — в штаб. Звідти — розподіл. Те — селянам, те — армії. Поїзди — це наше інтендантство. А ми, — народна армія, значить, сам народ, — в стані війни з Німеччиною. От як питання поставлене. Поміщиків вирізуємо. Стражники, гетьманські офіцери — краще нам не попадайся — нищимо холодною зброєю. Дрібні загони австрійців і німців відганяємо до Катеринослава. Ось які ми бандити.